зсередини

Твоя воротарська рукавичка…
Притулюсь до неї рукою і не помічу, як ненароком одя́гну.
Обожнювати твій запах - це, тепер, ще одна моя звичка.
Вечір. Ти прийдеш, тримаючи у руках чергову троянду.

там у морі гори по них мости вони чекають я мушу йти.

Ходит за мной по пятам и молчит. Ну и пусть.
" Кто ты?" - спросил я ее. Отвечала мне: "Грусть".

А ты думал - я тоже такая,
Что можно забыть меня,
И что брошусь, моля и рыдая,
Под копыта гнедого коня.

Или стану просить у знахарок
В наговорной воде корешок
И пришлю тебе странный подарок -
Мой заветный душистый платок.

Будь же проклят. Ни стоном, ни взглядом
Окаянной души не коснусь,
Но клянусь тебе ангельским садом,
Чудотворной иконой клянусь,
И ночей наших пламенным чадом -
Я к тебе никогда не вернусь.

цвіти тепер в раю

іди додому, нічого не чекай.

Задихаюсь у музиці і хочеться прісної тиші,
я ховаюсь між римами і мовчання доводить до сліз.
Купа мотлоху в думці і посеред душевних валіз.
Переписую вічність - виливається тихо у вірші.

буде весна і теплий дощ буде іти

просто хочеться тебе так банально поруч
щоб починались дні не з поглядів на календар
часто йшла не вперед, повертала ліворуч
і ховалась від тебе між подихом хмар
хочу просто щоб час не спливав невблаганно
і мовчати від щастя, а не від нестачі слів
здається все буде надалі нестерпно туманно
я б лишилась з тобою. та чи б ти захотів?
(с)

І якщо ти мені там наготував якогось судженого, то прошу тебе,
Нехай у нього будуть кремезні плечі і сильні руки.
Нехай я зможу до нього пригорнутись у будь-яку зливу чи шторм.
Нехай з ним буде легко оголити не тільки тіло, а й душу.
Нехай ми з ним навічно, і тільки разом.

І якщо ти мені там наготував якогось судженого, то прошу тебе,
Байдуже хто він, і що він. Це все пусте.
Головне, щоб він любив мене.

Анна Лисенко.

Коли ти зрозумієш, то мене, мабуть, уже не буде так близько, поряд.
Ні слів, ні дихання, ні дат.
Спогади покриються кілограмами пилу,
а в середині лишиться океан і дикий сум за тобою, як за морем.
Ти ж в мені ще горів, синім полум'ям, вірно, а я відпустила.

Твоє серце ще невпинно і тонко б'ється в моїх долонях,
і музика. Та, що наша.
Так разюче болить і просвердлює в кістках дірки.
Не бреши хоч собі. Бо від того ніби хтось здавлює мої скроні
і лишає в мені всі слова, що воскресають у тишу хіба напідпитку.

Нас скоріш за все видають очі, які не брешуть ніколи,
а мене кидає в мурашки, коли ти пишеш "йдем спати "
на відстані кількасот кілометрів.
І здається дурію, не відразу, на щастя - поволі.
Й хочу жити. З тобою. Та нам заважають, мабуть власні дурні дефекти.

Знаєш, цікаво, де я беру стільки сили, щоб посміхатись,
коли живу лиш з тонкою половиною, без твоєї частини душі?
Це, мабуть, якесь особливе моє власне,
подароване небом щастя
сміятись щиро тоді, коли в серці туманно і дуже холодні дощі.

звикла. та так бракує катастрофічно
весни, гармоній, музики, тебе
з тобою залишилася б на вічно
з тобою віднаходила б себе
звикла. ти ідеш і мабуть так і треба
і я вірші пишу далеко в нікуди
в моєму місті бракує навіть неба
тебе бракує. це вже назавжди
звикла. і вкотре повертаюся до теми
втрачаючи слова, втрачаючи себе
що далі - я не знаю. лиш вгадую, чи є ми
бракує правди, неба, але найбільш - тебе

депресії вже давно не лікуються римами
і втомлені душі не воскресають від музики
дощі сліз стікають по шиї годинами
не прийде весна у твій спокій відчужений
мрії вмирали, а дні здавалися марними
усе, що було - відлунням болітиме тихо у снах
дощі, мабуть, будуть навік календарними
невже так починається вічності крах?
а ти краще впусти в свою думку весну на хвилину
календар не врахує цих втрачених днів
ми з тобою здається, назавжди лишились чужими
з нами тиша, яка не об'єднує кволих світів.
ти пиши незавершені свої тихі романи
хочеш - закресли минуле, тільки не відпускай
душі ще не навчились прощатись - німі океани
нам вони не розкажуть, де у неба є край
не вплітай в свої крики загублені рими
наші хворі роки просто завжди носи у душі
кілометри кусають і роблять нас вічно чужими
нас пов'язують лише сліпокульгаві вірші.
ти говориш годинами, а мені мабуть ліпше мовчати
щось занадто багато в моєму повітрі півслів
нам рахують дні мовчазні циферблати
їм набридло життя у полоні холодних дощів
не шукай той баланс, не відпускай минуле безжально
я - епізод, просто спогад, який досі не знає, де ти
краще просто піти, це по-дитячому ідеально
різні дві паралелі, ми з тобою забуті світи
ти ідеш так повільно, тобі майже півкроку до раю
відчуваю, мені ще до нього кілометрами снів
так банально звучить, але я тебе досі чекаю
а здавалось, що ти вже давно у мені прогорів
бачиш, в мене тепер переповнені відчаєм вірші
і закреслений спогад, який ми розділили на два
не помітив, що рими без тебе - найгірші
ти мовчи. чи потрібні комусь ці слова?
я ще маю пораховані сірі недосвітанки
я не хочу весни, в моє небо вернулась зима
ти укотре тікаєш, тебе так лякають ці рамки?
а чи знаєш, що відстань по суті німа?
проведи мою тишу на зимових, холодних фіранках
помовчи бездоганно, допоки згорає мій рай
я втомилась уперто шукати себе у світанках
та і ти не знаходиш мене, напевно це край.
опиши свою вічність, яка важко вмирає у прозі
це не наше буття, скажи, що тепер важать слова?
я рахую ці дні, та душа вже давно на морозі
календарність катує, та і віра давно не жива
прокричи про кохання, я ним хвора хронічно
воно мені болить, не лише восени
можна лишитись з тобою? і хоч це не логічно,
та ти той, з ким найлегше втекти до своєї весни
обіцяю, я звикну до тиші, так як звикла до кави
хоч завжди нестерпно любила гіркий чорний чай
до болю набридли гучні та дешеві вистави
що так і не наблизили до пункту призначення "рай "
я не знаю що далі, та я все ще рахую години
що лишились до літа, а може і до весни
щоб бути з тобою, я записую нестерпні причини
та як бути поруч, коли між нами світи?
я не звикну до цього чекання, так як звикла до метрів
хоч метри ділять людей, але ж не навік
я закутаю душу у ковдру і в декілька светрів
рахуватиму дні та порухи вологих повік
а я ж просто шукаю опору в хиткому півсвіті
і вже не сподіваюсь на власні повітряні мури
я не вірю нікому, хіба тільки нашій орбіті
й твому подиху, що мене з головою ковтнув
я шукаю минуле в затертих ілюзіях вітру
мені не бракує слів, це мабуть вже фінал
я не вірю нікому, навіть білому світу
скільки ще триватиме цей надчужий кранавал?
шукаю дощі в краплинах весняного снігу
не спіши, нам і так залишились лічені дні
не вірю. нікому. я ховаю любов аж до крику
я не вмію піти. я не хочу сказати це "ні "
ти закутав мене у свою атмосферу
вишив хрестиком в серці своє "зачекай "
я пишу дикі вірші, я не знаю чи стане паперу
може просто піти? але я не знаю де край
мушу вірити тихо у все несказанне
чекання вбиває по суті безнадійно слабких
щастя трохи тремтливе і якесь до жалю філігранне
ніби просто живе, і тікає від нас, не таких
за півроку мені почали боліти кордони
хочеться просто тікати, тікати подалі
не повернуться більше чужі сезони
за несказане нам дадуть фальшиві медалі
хочеться танути і стікати по стінах водою
стікати від рим, від нещирих масок і декорацій
залишитись в весні і пірнути туди з головою
головне не зламатись, коли бракує овацій
все ж, ти рідко мовчиш і можливо рахуєш між нами міста
хоча, тобі всеодно, ти вже звик. це безкомпромісно
я трохи інша, або все ж таки зовсім не та
мені по-іншому видно і дихати трохи запрісно.
певно зараз той час, коли я просто втомилась від слів
певно зараз накраще пильно вслухАтися в тишу
я знаходжу тебе десь поміж вічних рядків
і тепер я тебе ніколи уже не залишу
в мене є півхвилини, я дійду уже скоро до краю
мені вже бракує твоїх голосних нарікань
крім тебе є небо і.. це все, що я маю
це, мабуть, найщиріше з усіх моїх щирих зізнань.

тут тебе мало, чекання малює на стінах
дати приїзду і слова що звучать театрально
я не експерт у цих вічних життєвих змінах
нас просто минуле завжди тримає безжально

тут тебе мало і живеться календарно
раховані дні просто множаться на кілометри
чекаю. фанатично і мабуть, не марно
душу гріють, як я вже казала, лиш светри

тебе тут мало, на вулиці мерзнуть руки
і жахливо бракує теплого рідного неба
я б втекла від жахливо-німої розлуки
та так сталось, що ти - як киснева потреба
(с)

удвох не сплять