Коли ти зрозумієш, то мене, мабуть, уже не буде так близько, поряд.
Ні слів, ні дихання, ні дат.
Спогади покриються кілограмами пилу,
а в середині лишиться океан і дикий сум за тобою, як за морем.
Ти ж в мені ще горів, синім полум'ям, вірно, а я відпустила.
Твоє серце ще невпинно і тонко б'ється в моїх долонях,
і музика. Та, що наша.
Так разюче болить і просвердлює в кістках дірки.
Не бреши хоч собі. Бо від того ніби хтось здавлює мої скроні
і лишає в мені всі слова, що воскресають у тишу хіба напідпитку.
Нас скоріш за все видають очі, які не брешуть ніколи,
а мене кидає в мурашки, коли ти пишеш "йдем спати "
на відстані кількасот кілометрів.
І здається дурію, не відразу, на щастя - поволі.
Й хочу жити. З тобою. Та нам заважають, мабуть власні дурні дефекти.
Знаєш, цікаво, де я беру стільки сили, щоб посміхатись,
коли живу лиш з тонкою половиною, без твоєї частини душі?
Це, мабуть, якесь особливе моє власне,
подароване небом щастя
сміятись щиро тоді, коли в серці туманно і дуже холодні дощі.