депресії вже давно не лікуються римами
і втомлені душі не воскресають від музики
дощі сліз стікають по шиї годинами
не прийде весна у твій спокій відчужений
мрії вмирали, а дні здавалися марними
усе, що було - відлунням болітиме тихо у снах
дощі, мабуть, будуть навік календарними
невже так починається вічності крах?
а ти краще впусти в свою думку весну на хвилину
календар не врахує цих втрачених днів
ми з тобою здається, назавжди лишились чужими
з нами тиша, яка не об'єднує кволих світів.
ти пиши незавершені свої тихі романи
хочеш - закресли минуле, тільки не відпускай
душі ще не навчились прощатись - німі океани
нам вони не розкажуть, де у неба є край
не вплітай в свої крики загублені рими
наші хворі роки просто завжди носи у душі
кілометри кусають і роблять нас вічно чужими
нас пов'язують лише сліпокульгаві вірші.
ти говориш годинами, а мені мабуть ліпше мовчати
щось занадто багато в моєму повітрі півслів
нам рахують дні мовчазні циферблати
їм набридло життя у полоні холодних дощів
не шукай той баланс, не відпускай минуле безжально
я - епізод, просто спогад, який досі не знає, де ти
краще просто піти, це по-дитячому ідеально
різні дві паралелі, ми з тобою забуті світи
ти ідеш так повільно, тобі майже півкроку до раю
відчуваю, мені ще до нього кілометрами снів
так банально звучить, але я тебе досі чекаю
а здавалось, що ти вже давно у мені прогорів
бачиш, в мене тепер переповнені відчаєм вірші
і закреслений спогад, який ми розділили на два
не помітив, що рими без тебе - найгірші
ти мовчи. чи потрібні комусь ці слова?
я ще маю пораховані сірі недосвітанки
я не хочу весни, в моє небо вернулась зима
ти укотре тікаєш, тебе так лякають ці рамки?
а чи знаєш, що відстань по суті німа?
проведи мою тишу на зимових, холодних фіранках
помовчи бездоганно, допоки згорає мій рай
я втомилась уперто шукати себе у світанках
та і ти не знаходиш мене, напевно це край.
опиши свою вічність, яка важко вмирає у прозі
це не наше буття, скажи, що тепер важать слова?
я рахую ці дні, та душа вже давно на морозі
календарність катує, та і віра давно не жива
прокричи про кохання, я ним хвора хронічно
воно мені болить, не лише восени
можна лишитись з тобою? і хоч це не логічно,
та ти той, з ким найлегше втекти до своєї весни
обіцяю, я звикну до тиші, так як звикла до кави
хоч завжди нестерпно любила гіркий чорний чай
до болю набридли гучні та дешеві вистави
що так і не наблизили до пункту призначення "рай "
я не знаю що далі, та я все ще рахую години
що лишились до літа, а може і до весни
щоб бути з тобою, я записую нестерпні причини
та як бути поруч, коли між нами світи?
я не звикну до цього чекання, так як звикла до метрів
хоч метри ділять людей, але ж не навік
я закутаю душу у ковдру і в декілька светрів
рахуватиму дні та порухи вологих повік
а я ж просто шукаю опору в хиткому півсвіті
і вже не сподіваюсь на власні повітряні мури
я не вірю нікому, хіба тільки нашій орбіті
й твому подиху, що мене з головою ковтнув
я шукаю минуле в затертих ілюзіях вітру
мені не бракує слів, це мабуть вже фінал
я не вірю нікому, навіть білому світу
скільки ще триватиме цей надчужий кранавал?
шукаю дощі в краплинах весняного снігу
не спіши, нам і так залишились лічені дні
не вірю. нікому. я ховаю любов аж до крику
я не вмію піти. я не хочу сказати це "ні "
ти закутав мене у свою атмосферу
вишив хрестиком в серці своє "зачекай "
я пишу дикі вірші, я не знаю чи стане паперу
може просто піти? але я не знаю де край
мушу вірити тихо у все несказанне
чекання вбиває по суті безнадійно слабких
щастя трохи тремтливе і якесь до жалю філігранне
ніби просто живе, і тікає від нас, не таких
за півроку мені почали боліти кордони
хочеться просто тікати, тікати подалі
не повернуться більше чужі сезони
за несказане нам дадуть фальшиві медалі
хочеться танути і стікати по стінах водою
стікати від рим, від нещирих масок і декорацій
залишитись в весні і пірнути туди з головою
головне не зламатись, коли бракує овацій
все ж, ти рідко мовчиш і можливо рахуєш між нами міста
хоча, тобі всеодно, ти вже звик. це безкомпромісно
я трохи інша, або все ж таки зовсім не та
мені по-іншому видно і дихати трохи запрісно.
певно зараз той час, коли я просто втомилась від слів
певно зараз накраще пильно вслухАтися в тишу
я знаходжу тебе десь поміж вічних рядків
і тепер я тебе ніколи уже не залишу
в мене є півхвилини, я дійду уже скоро до краю
мені вже бракує твоїх голосних нарікань
крім тебе є небо і.. це все, що я маю
це, мабуть, найщиріше з усіх моїх щирих зізнань.