звикла. та так бракує катастрофічно
весни, гармоній, музики, тебе
з тобою залишилася б на вічно
з тобою віднаходила б себе
звикла. ти ідеш і мабуть так і треба
і я вірші пишу далеко в нікуди
в моєму місті бракує навіть неба
тебе бракує. це вже назавжди
звикла. і вкотре повертаюся до теми
втрачаючи слова, втрачаючи себе
що далі - я не знаю. лиш вгадую, чи є ми
бракує правди, неба, але найбільш - тебе