HEY KISA

просто потусуйтесь в інстаграмі, де не треба

ух

все бажання жити відбиває і хочеться написати "я нікуди не поїду", а на питання "шо случілось?", сказати "нічо"

все відбувається тоді, коли має? думаю, так.

і саме зараз вьюі — те, що треба. тут я можу побалакати, подумати, проаналізувати і заспокоїтись.

в плейлисті грає пісня 2011 року, саме тоді зареєструвалась тут) є незмінні речі з постійним задоволенням, слава Богу за це.

за 2 роки змінилось дужеее багато. круто, що я можу це прослідкувати.
а що розповісти?
закінчила університет.
працюю.
люблю свою роботу.
все ще маю крутих людей поруч. знайшла декілька нових, які стали дуже близькими. навчилась більше розмовляти про все на світі. навчилась себе контролювати, все ще вчусь. стала трохи менше нити і, можливо, взялась за голову (?) але це не точно))

як там не було б, а жити стало ліпше.

останній пост 2018 року, як ти казав мені, що хворий мною

в 19 році ми розійшлись, за два дні до того, як у нас мало бути 3 роки.

я відчула невимовне полегшення. я вдихнула ковток свіжого повітря. боляче не було, бо в середині я знала, що все так і закінчиться і була готова до цього. я навіть не плакала пів року. плакала один раз, коли йшла восени додому. згадала наші теплі зими. просто взимку хочеться спільності. а більше не плакала, ні.

та, ми спілкувались протягом всього цього часу) але в мене ніколи не виникало думки усе повернути. ти продовжуєш бути для мене цікавим співрозмовником, а в мене болячка на розумних чоловіків. але я боюсь тебе. тільки нещодавно усвідомила, як я тебе боюсь! тепер намагаюсь мінімізувати наше спілкування, хочу віддалитись і це правильно.

Ти - місто.
Ти - мої речі.
Ти - це я.
я хворий тобою
я люблю тебе

все нагадує тебе
і буде ще дуже довго нагадувати

в мене найкращий хлопець в світі

всі знають істину. ваше від вас не піде.

я не знаю чому, але не можу побачити всі пости в архівах

і це напевно до кращого, бо було б ще гірше

скільки всього було!

скільки всього ще буде (!) (?)

Скучаю за тим, як кожен день тут з'являлись нові пости від людей, яких я читаю

Перший раз він подарував мені квіти

все що ти маєш і любиш – усе воно буде боліти все що вже втратив – не станеться навіть журбою є тільки простір і час – і обидва вони відкриті є тільки біль у тобі що минеться разом із тобою

Цього року треба забути тих, хто забув мене. І не повертатись до минулого. Треба вже завершувати цю мою пристрасть до страждань. Воно того не варте.

Ми разом 7 місяців. Для мене це тааак багато. Але час пройшов дуже швидко. Я дуже хочу не помилитись. В ньому. В своєму рішенні. Не хочу потім шкодувати і картати себе, що наївна і дурна. Не хочу!

Але вже пізно. За місяць 19. А там і 20 і 25 і ще більше. Як це? Я ж не готова до дорослого і самостійного життя

Від таких слів стає лячно.

був би для самогубства