Это просто Вьюи блог

Если меня когда-нибудь не станет,
Мою улыбку в сердце сохрани.
Она тебя по жизни не обманет,
Как не могла предать все эти дни.

Как не могла предать все эти годы.
Как будто мы знакомы сотню лет!
Как раны пес залижет непогоды
В душе твоей ее наивный свет.

Когда меня не станет, не печалься.
Когда тоска в круговороте дней
На шее твоей нежной стиснет пальцы,
Ее прогонит свет души моей.

Всегда, везде, и что бы ни случилось,
Ругай меня, иль даже прокляни,
Я буду рядом, только сделай милость:
Мою улыбку в сердце сохрани.

Любовь… когда мы смотрим старый фильм.
Вдвоем, и вместе плачем и смеемся.
Когда всю ночь о чем-то говорим,
И вздрагиваем, если прикоснемся.

Озноб от теплоты твоей руки,
От нежности и ощущенья счастья,
Когда ты растираешь мне виски -
Признательность за это соучастье.

Когда переживаешь: «Как ты там?»,
И спрашиваешь про мое здоровье,
Когда ты приготовишь ужин сам.
И хитро поведешь с вопросом бровью.

Когда ты возвращаешься домой,
Держа в руках любой простой цветочек,
И трешься о мою щеку щекой:
«Ложись со мной, поспим еще часочек!»

Когда я вдруг случайно разревусь,
Ты знаешь, на меня порой накатит.
Когда словами острыми колюсь,
Ты подойдешь, меня обнимешь сзади.

Любовь… когда хочу тебя обнять,
Когда мне хорошо с тобой в постели,
Когда боишься - это потерять,
Чтоб наши чувства не перегорели.

Когда, поссорившись, не помнишь через час,
Все, превращая в юмор или шутку.
Когда ты любишь, как в последний раз,
И ценишь это каждую минутку.

Ты прилетай, как Карлсон к Малышу,
Я буду ждать, все форточки открою
И специально горло простужу…
Ну что оно в сравнении с тобою?

Ты прилетай случайно, невзначай
С любимым мной малиновым вареньем,
С пушистым первым снегом на плечах.
Зимой ко мне приходит обостренье.

Я замерзаю в лапках декабря
И не оттаю после заморозки.
Скажи сейчас, что жду тебя не зря!
Скажи, что между нами все серьезно!

Ты прилетай ко мне, ты навещай,
Пока не барахлит еще пропеллер.
Малыш скучает. Очень. Просто знай,
Что для тебя все форточки, все двери…

Ты у меня один такой на свете…
Единственный… И нет таких, как ты…
Надёжный, самый нежный на планете,
Ко мне пришедший из моей мечты…

Ты — самый добрый, сильный и красивый,
Заботливый, внимательный, родной…
Отзывчивый, весёлый и смешливый,
Как старец — мудрый, как мальчишка — озорной…

Всё это ты. Ты — целый мир, любимый.
А я — твоя, и телом, и душой…
Какое счастье — быть тебе необходимой,
Какое счастье — быть всегда с тобой…

Берегите себя от разлук,
Не спешите терять друзей.
Если чуждо вам все вокруг,
Словно дереву без корней.

Позвоните тому, кто люб,
Напишите ему письмо.
Не специально, а просто, вдруг,
Подарите ему тепло.

Очень просто сказать:
" Я здесь!
Не оставил и не предал".
Крайне важно, чтоб где-то был,
Тот, кто верил в тебя и ждал.

Тот, кто руку свою подаст
В самых сложных частях пути.
Тот, кто все за тебя отдаст,
Помогая вперед идти.

Берегите таких людей,
Крепко стойте за них горой
Все проходит, но верный друг
Остается всегда с тобой.

Новый Год – не только запах мандаринок
И на ёлках разноцветные огни…
Завершая с этим годом поединок,
В Новый Год захватим счастье для семьи…

Отложив дела на пару дней чудесных,
Заглянув в глаза родных душе людей,
Мы поймём, без них темно и слишком пресно…
Рядом с ними нам теплее и светлей…

Детских глаза святая искренняя радость
Оживляет наши души в Новый Год…
Для детей важней не угощений сладость,
А семья, что дружно и в любви живёт.

Так давайте мы друг другу пожелаем
Счастья, мудрости, любви и доброты…
И давайте мы себе пообещаем
Никогда не предавать свои мечты…

Новый Год Змеи уже стучится в двери.
Так давайте поздравлять людей родных.
Мы за них всегда волнуемся и верим…
Пусть же счастье в плен возьмёт надолго их!

И себе давайте тоже пожелаем
Быть счастливыми не завтра, а сейчас…
И фрегат семьи чтоб был непотопляем.
Берегите тех, кто свято любит вас!

Ти пам’ятаєш наш останній день?
Той день, як ми стояли на пероні…
І чорний вистріл в небо голубе,
І кров крізь серце – аж у самі скроні.

Ти пам'ятаєш холодний вагон,
Жінки і діти… Галас і знемога…
Мені приснилось, що впав кам’яний трон,
Я вві сні вперше помолилась Богу.

Ти пам’ятаєш смерть в чужих очах?
Все лезо в крові і зламану гордість…
Тріумф переможців… Біль і печаль –
Це для переможених. Тобі не пригоже…

Я пам’ятаю холодний вокзал,
Розбиті дороги, вже звичну тривогу.
І кару тобі, коли мертва сльоза
Упала мені під ноги…

Я так хочу до тебе в обійми…
Молю тебе, тільки грій.
Забуваючи всі ці війни
Біжу до тебе, ти лише мій.

Я так хочу в твої руки,
Так хочу запустити свої…
Чи чуєш ти серця стуки?
Пам'ятай, що вони лиш твої.

Я так хочу в твої губи…
Ніжно, щиро, назавжди.
Молю, лише не згуби…
Молю, лише трохи зажди..

Я так хочу в твоє полум'я,
Хоч знаю, що воно губить.
Я б хотіла забути твоє ім'я,
Та лиш воно мене голубить…

Ну, що ж і знов берусь за лист бумаги, і повернувши ручку раз.. почну писати про наш час!
Мабуть ніхто незрозуміє, все те, що в душах українців тліє,
той біль, який не покидає нас,
той страх, який давно уже погас.
Не передати всіх тих слів, які так хочеться сказати їм….
тим, кого не назвеш людьми,
тим, яких не варто берегти!
тим, які незнають що таке мир,
тим, які роблять наш світ страшним!
Вони- це безодня темноти!
Да їх просто не назвеш ЛЮДЬМИ!!!
А Вона- єдина, яка нас береже,
А Вона- єдина, яка нас проведе,
в край світлих сподівань і мрій,
і сповнених теплом надій,
під синьо-жовтим полотном,
і збагативши нас добром, Вона покаже нам той шлях
який ми маємо пройти, бо ми повинні зберегти!
ТУ НЕПОВТОРНУ І ЄДИНУ
ДО БОЛЮ РІДНУ УКРАЇНУ!!!

А повернімось рік назад, і подивімось що не так.
Чи розуміли ми те слово "МИР"?
Яке так часто вже звучить.
Чи розуміли тих три слова" СЛАВА УКРАЇНІ І ГЕРОЯМ"?
Ні….. Ми й уявити не могли!
Бо ми незнали, що вже скоро,
До нас загляне і вона…..
Ота непрохана війна
Що розлучила мати з сином, який поліг за Україну.
Не забуваймо і до нині, що Україна в нас ЄДИНА
Єдині й поруч з нею ми!
І пам'ятаймо назавжди,
Що ми повинні берегти,

ТУ НЕПОВТОРНУ І ЄДИНУ ДО БОЛЮ РІДНУ УКРАЇНУ

У мою долоню лягли зерна доброти.
Пальці рук стиснули їх міцно.
Ви, попросили те, що в долоні зберегти.
Ділитися з тими, кому гірко.

Ви навчили кожен вдих і видих цінувати.
На півдорозі рук не опускати.
Якщо спіткнулась — підніматись знов і знов.
Поважати всіх, хто сидить за твоїм столом.

Перед старістю голову схиляти.
Цілодобово, щоб були відчинені двері милосердя у душі.
Пам'ятати перші кроки на своїй землі —
Дякую Вам, за все, мої батьки!

Забудеться останній подих літа,
торкнеться вітер дощовим крилом…
Ще тепла осінь тугою зігріта
дихне так ніжно яблучним теплом…

Забудеться… Повільною ходою
два тихих кроки спогадами вдаль,
займеться сонце, барвою п’янкою
розвіюючи тугу і печаль…

Забудеться усміхнене чекання,
зітруться записи із плівок споглядань.
Музична тиша грає нам мовчання
або симфонію розвіяних мовчань.

Забудеться потік джерел стоводних
і той безкраїй простір диких лук,
і шум дерев зелено-благородних,
відлуння гір в сплетіннях наших рук.

Забудеться і колір потьмяніє
і станеться інакше, ніж торік.
Оголене світання зажевріє.
Минуло літо й чар природи зник.

Цієї осені я стану зовсім інша,
В моїй душі перецвіли вірші.
Цієї осені зміню все значно більше
Слова хай гріють – сонячні, смішні.

Цієї осені… я полюблю її насправді,
Пора осмислення і пізнання всього,
Цієї осені пейзажі мальовничо гарні,
Звільню свій розум від пустих думок.

Цієї осені я зацвіту, мов, квітка,
Я виросту відроджена – нова,
Цієї осені дощі ітимуть рідко,
Буде весняною безжалісна зима.

Ти - повна моя протилежність,
Починаючи від стАті й до дрібниць.
Від SMSок починається залежність
І у розмові, певно, вже нема границь.
Ти, ніби, плюс, а я, виходить – мінус,
Такий веселий, ну а я все про любов…
Але помітно, не в комп’ютері є вірус,
А в серці… В жилах знов гаряча кров.

Високий ростом, я така мала,
Та всі говорять, що не в тому щастя.
Я вірю їм, бо ніби квітка розцвіла…
Приймаючи твій погляд, мов причастя.
Пригадую знайомство, губи у щоку
І потискання рук, і перше привітання.
Пробач, але, напевно, я візьму
Цю мить кудись з собою, без вагання.

Ти, ніби, плюс, а я, виходить – мінус.
Як ми з’єднали різнойменні полюси?
І так помітно: не в комп’ютері є вірус,
А в серці…То як, нажмемо «зберегти»?

Я в нього закохалась.
В його чарівні й милі очі.
В його слова вслухалась,
Коли проводили ми разом ночі.

Це ж так чудово:
Коли він поряд й сильно обіймає,
Коли вслухаєшся у кожне слово,
І інших поряд вже немає.

Коли ми наодинці, коли одні.
Коли він ніжно так цілує.
І сидимо ми в тишині,
І душу тиша та лікує.

І кожен дотик, й кожне слово
Я в пам'яті у себе закарбую.
І ми зійшлися ніби так раптово,
Тепер його я більш усіх ціную.

Здається часом, що це звичний сон.
Але ж він поряд й я це знаю.
І коли дихаєм ми в унісон,
Я розумію що його кохаю.

Я хочу повернути час назад,
Туди, коли усе було ще добре.
І сльози в мене падають як град,
Коли мала була, була така хоробра…

А зараз все змінилось навкруги,
Не той вже час пішов, не ті вже люди.
Всі стали один одному мов вороги,
І рідні зраджують немов Іуди.

Я хочу повернутися туди,
Де тато мама, радісна родина.
Де щастя дзвоном ллється навкруги,
І час іде і швидко - швидко лине.

А зараз що? Нічого вже нема!
Я вже існую, навіть не живу.
Забрала все ота страшна пітьма,
І ледве-ледве я тримаюсь на плаву!

А спогади дарують стільки щастя,
Й не знаєш плакати, чи то радіти?
Здається що майбунє вдасться,
Але минуле краще, ніде правди діти…

Та все ж потрібно жити лиш майбутнім,
Бо краще в пеклі вже горіти,
Яким воно було би незабутнім,
Минулим не потрібно жити!