ne_vona_25+

Мені тебе не вистачає, дуже.
І плювати що минуло багато років.
Знаєш що зрозуміла я точно?
Що в любові, хтось - так, хтось - ні.

Я тебе згадую часто.
Згадую рідний мені сміх.
Мені тебе так сильно мало.
Шкода що я тебе - так, а ти - ні.

тікати,
тікати б пошвидше,
незважаючи на всі опори і взагалі на фізику

там попереду життя шалено свище,
і тебе чекають тонни нового,
тонни різного

осінь заколисує дощами
і ти ховаєш себе під чорним пальтом

відкривай свої душевні храми
давай будемо молитись до свого бога
разОм.

так холодно вересневими вечорами.

гріюсь віршами і
тобою.

знаєш, ми чомусь з роками
потребуємо більше розуміння, аніж любові.

Ти пам'ятаєш як було солодко тобі? Як було солодко мені? Лише від одного почутого слова «рідна/рідний ». Усі обставини: погода, пора року, час, день у календарі, настрій, ніколи не відігравали роль при наших зустрічах. Вони завжди починалися і закінчувались одним і тим самим - трішки ванілі, терпкої вишні, чорний шоколад та словом «кохаю». Мені не потрібно бачити минуле з тобою, мені лиш би бачити майбутнє.У якому ми змогли би тонути у кохані.
Фотографії котрі були у його гаманці завжди були найціннішими у нього. Вони нагадували про неї, завжди коли було потрібно. Її вічні проблеми: дієта, не їм після 6, нема що одіти, у мене це не вийде, я боюсь цього, здавались йому смішними. Він не розумів, що усе що вона робить присвячується лише йому…

Гітара і скрипка – дорога до раю,
пекельну енергію всотують вени.
Із неї народжуюсь, в ній помираю,
приймаючи музику, мов одкровення.

А музика всюди… Так солодко, чисто.
І хмари – неначе натягнуті струни.
Ти чуєш, як вітер на мокрому листі
мелодію заходу грає по рунах?

Порізано тишу на тисячі скалок,
акордами вечір впинається в тіло.
Я чую, як гостро і пристрасно-палко
пронизують звуки легені, мов стріли.

І день вересневий неспішно знімає
багряну краватку і сонячну блузку.
На фоні півтіней мене вже немає,
а є тільки осінь, і небо, і… музика.

/ Іра Саковець

Гордість, пакуй валізи!

Коли
зупиняєшся поглядом на його
зморшках у кутиках вуст, на вологих
від суму вилицях.
Розумієш,
що такі речі слід мотати на вус,
рано чи пізно -
на твій бік хтось таки й схилиться.

Хтось навмисно надокучатиме,
з норовом бажаючи провести тебе додому.
Хтось ніжним дотиком
загорне неслухняне пасмо за вухо.
Хтось наважиться і поцілує.
Але, на жаль,
ти ж не з тих люб’язних дівчаток,
яким
неважливо друг це чи просто знайомий,
тільки б уважно слухав.
За вміння вчасно мовчати
людей іноді значно більше цінують.

Якби ж час тобі мізки вправив,
душа не була б скалічена.
Знаю, ризик – це благородна справа.
Але тільки тоді, коли втрачати нічого.

/Л.Вишневська

будь ласка,
завари мені чаю із м'яти,
а то я вже просто падаю з ніг.
мені дивно,
ти сам мене вчив прощати,
а потім мене простити не зміг.

скажи, у моєму житті ще багато
буде розлук?
я так втомилась
кожен раз відпускати,
ще трохи і спопелію
від душевних простуд,
але, якщо не люблять - не варто тримати.

знаєш,
там всередині все перегоріло,
зітліло до чорної пустоти.
дякую за чай.
я зігрілась.
то коли ще, кажеш,
можна прийти?

пфф.4 день навчання а мені вже грозились розбить голову, АХУЄННО - ось що я вам скажу. як блять можна вчитися в місці де люди думають, що кулаки і наглость все вирішують.
мама забери мене назад.

Не займай мою душу…не треба,
Я не вбита тобою…жива.
Знаєш, я, на відміну від тебе-
Не кидаю на вітер слова.

Але, врешті, кому яке діло,
Що не справдив найбільшу із мрій?
Я дарую тобі своє тіло,
Але душу чіпати-не смій!

Бо пече ще брехня, як кропива,
Бо слова-не потрібні…мовчи.
Бо душа-ще чекає на диво,
Та, нажаль, це вже будеш- не ти.

У полоні мовчання німого-
Когось іншого в рай поведе.
Та нікого, ти чуєш, нікого, -
Не любитиме так, як тебе…

Я мовчання її-не порушу
І вважатиму дивом із див:
Якщо інший любитиме душу,
Так, як ти моє тіло любив.

Не займай мою душу…не треба…
Я давно вже не вірю словам…
Знаєш, я, на відміну від тебе-
Кому-небудь…її…не віддам…

/ Надя Ковалюк

ми самостійно виношуєм сенси
і самостійні у нас психоделіки
і саморобні наші нірвани
ми ще збудуємо дві-три америки
і атлантиду під океаном

ми найкрутіші на світі коханці
і нероздільні і невмирущі
тісно сплітаються наші пальці
смачно кохаються наші душі

/Іздрик

я ще ніколи в житті так не хотіла повернутися до школи. це якійсь жах а не навчальний заклад, і мені з ними ще хер знає скільки навчатися, вже краще я поступлю наступного року хоч кудись.ЖАХ, КАШМАР І СТРАЖДАННЯ - це слова які описують мій стан

Купи собі, нарешті, байдужість. Відкладай потроху гроші, економ на чіпсах і снікерсах, але таки купи. Можеш вибрати легку і ненав'язливу, щоб носити її на обличчі без тіні сумніву. А можеш придбати справжній неприхований пофігізм, тільки не забувай знімати його щовечора і замикати у скриню - сни повинні бути вільними. Раджу вибрати собі на додачу пару-трійку дешевих фраз, типу "мені фіолетово", "мені по барабану" - вони тепер користуються попитом.
От тільки… яку б маску ти не одягла і що б не говорила - НАСПРАВДІ тобі ніколи не буде все одно.

Хіба можна було довірити кохання дню? Людські погляди розірвали б його на шматки лише за один такий день. І згадки б не лишилось. Ні…Любов - не для чужих очей. Любов - то таємниця. Незбагненна примха безрозсудного серця. Квітка папороті. Палкі обійми під сонцем не змусять ту квітку розпуститися вночі. Тільки - дві зорі, що раптом перестануть світити холодним блакитним вогнем, запалають теплим світлом любові і впадуть у своє кохання, як у темний, безлюдний ліс, де на них уже чекає квітка папороті. І що його бідкатися про загублене життя? Любов - краща за життя. І щоби це зрозуміти, треба прожити ціле життя.

/Люко Дашвар "Молоко з кров*ю"

ненавиджу такий стан душі, як зараз. я навіть незнаю, що гірше. немає ніяких бажань. просто розчарування у всьому світі, я б певно закрилась у кімнаті і тільки там і сиділа б.

/ ми нікому не потрібні окрім самих себе.
не довіряй людям, вони зовсім не вміють стримувати обіцянок і взагалі вони це певно одне з найгіршого, що є в світі, жаль, що і я відношусь до них.

висновок: коли тобі погано і хочеться чогось НЕ ЧІПАЙ СВОЄ ВОЛОССЯ!, ну або май під боком когось хто відіб*є в тебе ідею його стригти

Дивна річ ця ваша "пам'ять". З нею іноді нестерпно жити, коли всі спогади деформуються у докори сумління. А іноді - тільки завдяки їй і живеш. Заплющуєш очі і, наче вмикаючи подумки прожектор, переглядаєш власне дитинство, перші відчуття, коли сів на велосипед, коли бабуся напекла пиріжків зі сливами, незграбний поцілунок біля твого під'їзду, момент, коли вдягли одне одному обручки, коли вона сказала "так", першу посмішку твоєї донечки.
Дивна річ ця ваша "пам'ять". Коли через неї не зможеш більше дивитись у вічі колишнім, бо свідомість можна примусити "забути", а тіло все ще пам'ятатиме дотики. Коли небо відбере найдорожче: батьків, коханих, друзів - всерівно пам'ять й далі ятритиме рани.І чомусь завжди триматиме у своїх обіймах образи, зраду, тих, хто робив тобі боляче, відпускаючи з часом все світле й хороше.
Дивна річ ця ваша "пам'ять"…Без неї ми були б одне одному незнайомцями, проте, й з нею стаємо одне одному чужими.

/Л.Вишневська