п’ятий кут

"нынче ночью я приходил к тебе,

но тебя не было дома,

и дома твоего не было в городе,

и города

не было нигде на земле"

я ніколи особливо placebo не любила, чи то пак, просто ґрунтовно не слухала, а тут, виявляється, таке. дуже, я б сказала, динамічна і навіть надривна музика. тексти - окрема тема. не всі пісні, щоправда - найбільше мені до душі їх рання творчість. всі пісні хороші лише в the doors, бо це надто суб’єктивно :)

я колись десь робила таку штуку - розписувала свої асоціації з певними піснями. так от, з placebo асоціюється крайня межа вмісту відчуттів в звучанні. крім того, ефект підсилюється відповідною гучністю - вакуумні навушники стануть в пригоді. о, як завернула!

будь-яка медаль має два боки, а інший бік placebo - акустичні пісні. і там вони умудряються роздирати, повільно і зі знанням справи - мабуть, щось схоже відбувається з рибою, яку чистять нагостреним до неможливості ножем, відверто насолоджуючись цим процесом.

переконуємось - "without you i'm nothing", "my sweet prince", "for what it's worth".

тексти більшості балад скорпів плоскі, а сонце світить і на собачий хвіст.

флірт чистої води, не виходячи за рамки.

дивились сьогодні фільм з Христьою. в фільмі Джесіка Альба грала, і лише це його виправдовувало, а так то гівно гівном. але я не про це. сиділи ми на дивані, і Христя прилягла на мене, а я її обняла і не знала, куди ту руку, що була на ній, поставити. так і сиділи ми. добре настільки, шо забулась я про все, в тому числі і про невивчену ще англійську.

де тут я? незвична писанина, ще не доведена до кінця. читаємо?

я боюсь говорити, аби не сказати замало.

я б злетіла давно, якби тільки на це була воля моя.

справа в тому, що тут примусово ніхто не тримає -

без слідів моїх ніг не згниє давно мертва земля.

більш, ніж втримають мої легені, вдихнула б смоли,

що розчинена в кожній молекулі цього повітря.

не пекла б очі сонцем - я краще подивлюсь згори,

як танцюють на моїх кістках дикі, тихі і стомлені діти.

я пройдуся пером по молочній вранішній тиші,

а опісля зірву першу ноту кленовим листком.

за останнім промінням на захід гнатимусь риссю,

серед ночі вертатимусь ширококрилим орлом.

імбир гарно пахне. особливо гарно - в поєднанні з "суперсиметрією" ("для тебе", наприклад), чорним чаєм і відсутністю конкретних думок.

"я ранен в сердце грустью мира"

молоді перспективні поети

як багато часу пройшло, як мало було вирішено напевне. неоціненна безліч досвіду здобута; незліченна кількість ран, незмірна їх глибина.

не втомлююсь повторювати - доки я вірю, так і є. доки я вірю, це існує, і це саме так. того дня, коли я подумаю щось на зразок "ні, це не так!", "це" перестане бути правдою.

подібне має відношення не лише до конкретного випадку/ситуації (як би то його краще назвати?), а до всього, що з тобою трапляється, без виключення.

доки я говорю: "я розбиваюсь", я таки розбиваюсь. як тільки я припиню це говорити, приймати і погоджуватись з цим, я більше не розбиватимусь. так от, я досі розбиваюсь.

до наступних обіймів я ізольована, найсильніший вітер не зачепить дзеркала моєї поверхні. я не здатна на більше. ти забрав світло сонця в своєму волоссі.

я не бачила меж в цій грі, я не могла прорахувати наперед чи передбачити. отож, цікаво було подивитись, як далеко можна зайти і чи існують ці межі взагалі.

"цього разу все по-іншому"

я вірю. а доки я вірю, так і є

оце от, що потрішки піднімається зсередини, невпевнено, знову залягає, а тоді сильніше і сильніше, а потім - усвідомлення, що це новий припадок (ай, як негарно, припадком емоції називати).
взагалі-то, емоції, враження і відчуття не зайве зв’язувати докупи, головне тільки аби думки до того відношення не мали. а те, що приходить потім (раніше я б назвала це "висновком", але який це висновок, якшо розум ні до чого, а на досвід все не спишеш?), ніби просвітлення.
до чого це все я? останнім часом почала помічати в собі здатність дивуватись. в сенсі, не так, ніби весь час як само собою, а тут я це помітила, а так, ніби "ух ти, все ще дивуватись? навіть так?". це зовсім не означає, що в мене щось не так з емоційним сприйняттям оточення або щось в тому роді. справа в тому, що це саме через оцю згадану вище диференціацію.
результат - ніби мені знову два роки і я саме напівінтуїтивно отримую основну частину інформації про навколишній світ, а обробка її відбувається лише на основі відчуттів. побічний ефект - грузитись не перестаєш, на жаль.

кожного разу, коли про це думаю, незмінно приходжу до висновку, що краще б не думала. філологія значить чи журналістика? одне від одного недалеко втікло, але раніше я надавала перевагу філології, бо в журналістиці забагато обмежень - жанрових, стилістичних і взагалі. а тепер от думаю - так то воно так, але ж це все-таки має безпосереднє відношення до суспільних процесів, що власне мене і цікавить. з іншого боку, на філології я навчусь краще писати/висловлюватись, ніж на журналістиці, що все одно дасть мені змогу спокійно надалі нею займатись.

мораль сей басни такова - коли хочеш солодкого, ти ж не повинен неодмінно отримати шоколадку - нехай це буде мішок цукру, але ж бажання збулось, так?

коли забагато мого простору, території, часу, сфер впливу і т.д. забирається одним, так би мовити, суб’єктом, це починає бути схожим на привід до ввімкнення "стандартної схеми захисту", в 8 чи то 9 з 10 випадків без жодних підстав.

і от такі справи: я хочу захистити себе і від власне вищеописаного, і від його першопричин. очевидно, що справа в мені, як не крути.

то я не можу розібратись, хоча час від часу себе "під’їдаю".

послухаємо-но мантри в незвичному і, як мені здається, просякнутому сумом виконанні українців: "atmasfera - brahma-samhita"

"все в житті буває тільки раз"

спірний висновок; "для колекції" згодиться.

до слова, завжди цікаво було, як би то так гарно на українську слово "умовывод" перекласти? "умовивід" не рахується.