оце от, що потрішки піднімається зсередини, невпевнено, знову залягає, а тоді сильніше і сильніше, а потім - усвідомлення, що це новий припадок (ай, як негарно, припадком емоції називати).
взагалі-то, емоції, враження і відчуття не зайве зв’язувати докупи, головне тільки аби думки до того відношення не мали. а те, що приходить потім (раніше я б назвала це "висновком", але який це висновок, якшо розум ні до чого, а на досвід все не спишеш?), ніби просвітлення.
до чого це все я? останнім часом почала помічати в собі здатність дивуватись. в сенсі, не так, ніби весь час як само собою, а тут я це помітила, а так, ніби "ух ти, все ще дивуватись? навіть так?". це зовсім не означає, що в мене щось не так з емоційним сприйняттям оточення або щось в тому роді. справа в тому, що це саме через оцю згадану вище диференціацію.
результат - ніби мені знову два роки і я саме напівінтуїтивно отримую основну частину інформації про навколишній світ, а обробка її відбувається лише на основі відчуттів. побічний ефект - грузитись не перестаєш, на жаль.