Холодний брук. Гаряча кава.

Ало.

Привіт.

Давно не чулись.

Колись розбіглись і забулись.

Ага, погрались і втекли.

Ото наївні ми були!

Ти як?

Що робиш?

Як живеш?

Коли до мене ти прийдеш?

…..не пр и йдеш….

Знаєш, я сумую!

Але хоча б твій голос чую!

Мені його не вистачає.

Ти приїзди.

Тебе чекаю.

Ну що, як завжди?

В парк підем?

Себе (колишніх) там знайдем!

Ти пам'ятаєш?

Ми мовчали.

Ти засміявся.

Я чекала.

Ми бавилися в ігри з листям,

Тоді все було добре, чисто….

А зараз граємось в дорослих.

Для нас стосунки - ой не просто!

Та кинь ти цю дурну забаву!

Ну що?

Обіймів вже замало?

Ну так!

Ти ж в мене фахівець!

І у стосунках, мол, знавець!

Ні.

Повертайся яким був.

Якщо про мене не забув.

Ми посміЄмося, і знову

почнем невинну ту розмову…

Заглянемо в очі часу.
Побачим себе.
Але себе колишніх.
Себе малих,
крикливих..
Добре що крикливих!
Бо зараз багато про що мовчим.
Заглянемо в очі миті.
Побачим себе.
Але себе теперішніх.
Себе начебто дорослих,
начебто надійних..
Але всерівно втечемо.
В останній момент.
Чи зразу..?
Заглянемо в очі вічностей.
Побачим "ніщо".
Побачим "ніде".
Побачим "нізвідки".
Пусто.
У вічностей нас нема.

Розкажу вам мої любі казочку. Була собі дівчинка. Вона вміла і танцювати, і співати, і малювати, мала гарних друзів, але одне не вміла - любити. Кожного разу закохувалась все більше, все міцніше. Почуттями залітала надто високо, та все ж коли грималась на твердий асфальт - реальність, всерівно вставала і шукала нових висот. І от одного разу закохалась дівчинка в одного хлопчика. А хлопчик був не простий, а "золотий", словом - мрія. Закохалась, і вже вкотре переконувала друзів, що це справжня любов. Друзі знали що нічим добрим це не кінчиться, і казали їй про це, а вона всерівно старанно вирощувала крила, щоб полетіти у свій вирій кохання. Серце кричало їй:" ось воно, кохання..", а виснажена душа казала: " зупинись.."…

Врешті-решт, дівчинка зрозуміла, що занадто хмарне цього разу небо, але її це не зупиняло, і вона летіла далі. Любила чомусь перешкоди…З кожною блискавкою, чи громом вона набиралась сил любити. Летіла далі.

А коли долетіла, то побачила що сонце було всього лиш розмитою плямою ілюзій, просторе небо - в'язницею, а її крила - живі…

І знову дівчинка гримнулась на асфальт..

Знову боляче..

Знову полетить шукати нове небо..

Тільки пізніше..

Хай душа відпочине..

Висновок: "не слухайте серце, воно часто любить під дією чарів.."

В коханні теж буває ренесанс,

мабуть, заради нього варто жити.

Та є любов коротка, мов сеанс,

а хтось народжений одвік любити.

Відродження того, що пролетіло

здається навіть менш ніж за хвилину,

вартує знов почуть мороз по тілу,

хоча б на мить (бо ж час так швидко плине!)

А може щось тривале відродити?

Оте, яке тягнулося роками?

Кохання з коми раптом розбудити,

так бережно попестивши руками….

Що ж, друже, обирай дорогу!

Якою ти стежиною підеш?

І хто чекатиме тебе за рогом,

і чи раптово ти не повернеш..?

…..

Даси життя своєму ренесансу?

Чуєш, небо! Чуєш, рідне?

Напишу тобі листа.

Потім, кину десь деінде,

бо мій лист - один зі ста.

Твоя природа - це любити,

скрізь сіяти любов і мир,

життя давати, мріяти, творити,

турботою плекать життєвий вир…

Так подаруй це щастя Україні!

Блакить свою до неї віддзеркаль!

Порадуй мою неньку Батьківщину,

таку тендітну й ніжну, як кришталь.

Хочаб на мить віддай їй свою владу,

хай під її пісні танцює світ!

Ніякі не романси, не балади,

а ті, які співає український рід!

Був грудень, проте за цей час вже встигли вдарити морози, встигло знову потеплішати - тому коли щойно з'являвся хоч натяк на мінусову температуру, люди зразу веселішали, надіючись на морозний січень. Зима як-не-як! А покищо народ сонно плентався по мокрому асфальту, неохоче намотував на шию теплі шарфи і ледь-ледь перебирав ногами по бридкому розтавшому снігу. Хоча не всі піддались цій гнітючій атмосфері начебто зими. Молоді панянки намагались впевнено вистукувати ритми по холодному бруку, діти весело перестрибували калюжі, а закохані пари вперто шукали щось романтичне у тихих, майже порожніх вулицях…

…А я люблю зиму навіть такою. Хоча б за те, що її світанки починаються трішки пізніше, і я можу не вилазити з таких солодких ковдро-подушкових обіймів..

Остогидлі стандарти підкорюють світ.

Вже не "трендово" бути собою.

І природня краса тепер пустоцвіт

окутаний самотою.

Багато пустих але ніжних слів,

багато дешевих емоцій

людина як робот виходить у світ

і так уже рік у році.

Синхронні подихи такт у такт

— мов готові до бою солдати.

Раптом - збій системи, поганий контакт,

— потрібно усе владнати.

І знову порядок, знову прохожі

входять в знайомий ритм.

Ті самі люди, ті огорожі,

і мертвий знов колорит.

Вдихай на повну! Ламай огорожі!

Нехай живуть кольори!

Будь сміливим, будь на сторожі,

людиною будь, живи!

Занадто грішний для землі,

занадто правильний для пекла.

Як злість зривати - на мені.

Чому? Це я тебе прирекла?

Занадто грубий. Не кришталь.

То хто ти? Мідь, залізо?

Та й твій замовник - не Версаль,

міняти щось - запізно.

Чомусь скороминущий час

для тебе ціла вічність,

і знову я стою - анфас,

а твій світ - потойбічність.

Я почекаю. Ти прийдеш.

Бо ти ж завжди приходиш.

Ти знов мости свої зведеш і……спалиш

(знаю ж, можеш).

Занадто тихий для зими,

занадто голосний для літа

і серед чорної пітьми,

лиш крихітка тебе - зігріта..