Розкажу вам мої любі казочку. Була собі дівчинка. Вона вміла і танцювати, і співати, і малювати, мала гарних друзів, але одне не вміла - любити. Кожного разу закохувалась все більше, все міцніше. Почуттями залітала надто високо, та все ж коли грималась на твердий асфальт - реальність, всерівно вставала і шукала нових висот. І от одного разу закохалась дівчинка в одного хлопчика. А хлопчик був не простий, а "золотий", словом - мрія. Закохалась, і вже вкотре переконувала друзів, що це справжня любов. Друзі знали що нічим добрим це не кінчиться, і казали їй про це, а вона всерівно старанно вирощувала крила, щоб полетіти у свій вирій кохання. Серце кричало їй:" ось воно, кохання..", а виснажена душа казала: " зупинись.."…
Врешті-решт, дівчинка зрозуміла, що занадто хмарне цього разу небо, але її це не зупиняло, і вона летіла далі. Любила чомусь перешкоди…З кожною блискавкою, чи громом вона набиралась сил любити. Летіла далі.
А коли долетіла, то побачила що сонце було всього лиш розмитою плямою ілюзій, просторе небо - в'язницею, а її крила - живі…
І знову дівчинка гримнулась на асфальт..
Знову боляче..
Знову полетить шукати нове небо..
Тільки пізніше..
Хай душа відпочине..
Висновок: "не слухайте серце, воно часто любить під дією чарів.."