maybe

Вона бліда, похмура, мертва,. . красива.

на обличчі біль, а у серці сотні кинжалів.

вона вирвала його, щоб тобі віддати,

проте тобі ж і цього виявилось замало.

вона сміялась, як божевільна і щосили цілувала твої руки…

тепер їй цілують.

її хочеться обійняти, й зігріти, повернути природній колір шкіри.

ти не віриш.

але ж скоро ти звикнеш, бо скільки там насправді цієї віри?

ти пам*ятаєш цей голос обійми і сльози

крики, ревнощі і розпусту,

як кашляла кров*ю, діставала із серця занози?

ти просиш проснутись, вона не чує, у легенях вже дійсно пусто.

Вона мертва. А ти живий. Але кому зараз краще?

ти картаєш себе, просиш Бога простити

іди додому, тебе інша чекає

ти не хотів нічого змінити.

важко слухати пісню, слухаючи яку 4 роки тому ти хотіла померти.

важко носити в собі купу емоцій, але не мати змогу нікому нічого розказати. не можна. та й не потрібно, напевно.

важко усвідомлювати, що віршів більше не буде, немає з чого їх писати, усе прекрасне померло.

важко днями не отримувати від тебе жодної вісточки, жодної надії.

важко дивитись у вікно під час мерзенного дощу і розуміти, що таке ж у тебе на душі.

важко сказати "я кохаю тебе".

нереально сказати "давай усе закінчимо, я більше не хочу тебе знати".

— Тобі не соромно жити без гордості та принципів?

Розбивати побудовані роками, "невмираючі" стереотипи?

Не вірити, як усі, в свою утопічну незалежність?

Тобі не соромно ТАК жити?!

Не соромно тобі, жінко, вірити у кохання?

І читати ночами занадто відверті вірші?

Вірити в свою неповторність -

Що може бути ще гірше?!

…

Вона сидить і дивиться на пляшку напівсухого червого вина.

І ледь-ледь стримує до сліз щиру посмішку.

Його не на жарт обурювало те, що вона ніколи не буває сумна

І те, що вона справжня.

Без будь-яких приторно-солодких кислотних домішок…

***

Його нерви не витримували і по тілу пройшли нервові імпульси.

Таке буває, коли людина тебе неймовірно бісить.

— Та ти… Ти ж звичайнісінька повія!!!

— Дякую, ти ще раз довів, що мене ніхто ніколи не зрозуміє.

і тут я зрозуміла усім давно відому істину:

"не я перша, не я остання".

всі думають, що їх проблеми найважливіші,

а мене мучає зовсім інше питання.

а пам*ятаєш наші розмови рівно до опівночі?

щоправда, лише у соціальних мережах.

а пам*ятаєш, як усе починалось?

в яких дурних ми тоді були межах.

а пам*ятаєш, як ти вперше назвав мене своєю?

правда, у дещо прихованій формі.

а ти ж навіть не помічав, коли я ображалась,

для тебе я завжди була в нормі.

а пам*ятаєш, ти образився на те,

що я не переслала вірш, складений про тебе?

а на наступний день вже ніжно цілував.

це ж був лише початок, зараз краще.

а ти мене кохаєш, чи ніколи й не кохав?

Не плач,
немов вбиваючи свою біду сльозами.
Пробач
його за те, що називав все іншими словами.

Скажи,
для чого ми живем на світі.
Скажи,
для чого без кохання жити?Почуй,
як б'ється твоє серце біля нього.
Відчуй,
що твої сльози лише крапля в морі.

Цілуй
його так ніжно і чуттєво в губи.
Малюй
в думках ваше щасливе радісне майбутнє.

Скажи:
" Ти знаєш, я тебе давно кохаю! "
Живи,
для того, щоб у відповідь почути сухе "знаю"…

Тобі, як кістковим рибам, характерні безумовні рефлекси та складні інстинкти.
Тобі на усіх начхати, а я особлива.
Скільки душ ти уже згубив своєю посмішкою?
Чому ж тобі тоді так не подобається, коли у хвилини відчаю я така правдива?

Ті, хто мене оточують, ладні душу продати за безцінь.
Як же багато вони не знають, скільки ж усього вони не розуміють.
Деколи мені здається, що людство уже згубила лінь.
Вони ж не перестануть пускати плітки, поки усю душу з ніг до голови не перериють.

Ти знаєш, я й сама не помітила, як ти став першим у списку моїх пріоритетів.
Як я почала кохати усі твої недоліки, твою душу, твій голос, твою присутність,
А не твою зовнішність, яка варта була людських падінь і злетів.
Правду кажуть, можна простити людині все, але неможливо простити її відсутність.

І навіть коли я вивчаю типи хімічного зв*язку,
мої думки зайняті тобою.
Ти такий же інертний, як Гелій.
З тобою не хочеться горіти, а хочеться лишатися собою.

Покажи мені формулу кохання.
Напевно, її не існує.
Я просто буду щоранку розказувати тобі про валентність почуттів,
навіть тоді, коли тебе це вже не здивує.

Усі люди такі різні.
Не всі можуть зрозуміти, що луг - це лише розчинна основа,
що Францій насправді найкращий, але занадто радіоактивний.
Не всі можуть зрозуміти, що мені начхати на хімію.
Я тобою хвора.

Якщо вірити Данте,
То такі, як ти, горять у дев*ятому колі пекла.
Для тебе вірність - лише пустий звук.
І я до цього вже майже звикла.

А ти знаєш, як це бути однією з усіх?
Як це - рвати на собі волосся кожен вечір, тому що ти не пишеш?
Як це - бути для тебе ніким і одночасно усім?
Як це - не знати, коли в черговий раз залишиш?

Як же мені хочеться думати, що я тобі справді потрібна,
Хоча це тисячі разів не так. Я ж знаю…
І тут би я звичайно закричала: "Я тебе ненавиджу!",
Якби хоч на хвилинку забула, як сильно кохаю.

твои руки; любимые губы;
такой нежный и искренний вгляд
грели меня, когда клацали зубы,
и я доставала секреты с шухляд.

теплом согревает обычное слово,
а главное, что написал его ты.
целую тебя сегодня я снова,
и это уже не предел мечты.

а ты же научишь меня играть?

ты мне уже давно обещал.

мне просто необходимо знать.

я таю, когда ты мне пишешь "скучал".

это ведь мне уже даже важней,
чем просто пафосное "люблю".
хочу ли я этого? просто забей.
а я твой любимый "muse" врублю.

знаешь, бывают незаменимые,
как старые фото в моем сундуке.
а также бывают, как ты, любимые.
держи мою руку в своей руке.

Досить. Вистачить асиміляції наших стосунків.

Навіщо прикидатись ідеальними,

якщо насправді не коштуєте нічого?

Ви люди, які лише виглядають з-за лаштунків…

Ти лише напиши, а прочитати я завжди знайду змогу.

Можливо зі мною щось не так?

Чому у моєму житті усе настільки нелогічно?

Скажи мені, моя душа,

Чи легко тобі прощати вічно?

З мого вікна видно місяць.

І мені відразу здається, що я не з цього світу.

Можливо, хтось колись помилився,

Коли сказав мені сюди летіти?

А знаєте, як жахливо спостерігати, коли повільно вмирають почуття?
Напевно, краще кожен вечір плакати й кричати,
аніж захворіти уявною незалежністю.
І на питання "ти скучала?" просто задумано мовчати.

Хто-небудь, ну будь ласка, допоможіть в собі розібратись!
Він же сам змусив його забувати, хоча, навіщо виправдовуватись?
Він занадто самовпевнений, егоїстичний і самозакоханий.
Але такий же ніжний і непередбачуваний…
Про що ж я думала, коли починала у нього закохуватись?

Хто-небудь, ну будь ласка, навчіть мене плакати!
Можливо, хоч тоді, зі сльозами вийде увесь мій біль?
Хоча, кому я брешу? Сама собі?
Ну все, дорогенька, досить цих марних зусиль.

Життя занадто коротке, щоб думати про наслідки.
Але не варто витрачати себе на дрібниці і дріб*язкових людей.
Я його не бачу уже який день і пишу вірш не для нього, а про себе.
Ну все, я уже відчуваю, що наче звільняюсь від його очей.

But must I cry or shout 'Hurray' ?!

Цілуй мої губи до крові, до болі.
Ти питаєшся чи я боюся, а що ж тобі відповісти?
У нас з тобою трішки різні погляди на життя.
І як тільки усе починається, ти кажеш, що треба іти.

Це ніби як двічі падати на одне і те саме місце.
Моє серце ніколи не заживе.
І якщо зараз у мене течуть сльози,
Значить в душі ще залишилось дещо живе.

Твоя самовдоволена посмішка роз*їдає мене з середини.
Невже тобі так подобається мене мучити?
Інколи мені хочеться тебе вбити,
Але, все ж, за тобою неможливо не скучити.

І бувають хвилини, коли я ладна тобі усю себе віддати,
Але цього не потрібно було б, якби ти мене кохав.
Це важко усвідомлювати, а ще важче знати сам факт.
Знати, що я тебе кохала, а ти мене мав.

не говорите, что вы меня любите.
это быстро пройдет.
неделя, месяц, максимум год
и вы меня тут же забудете.

не говорите, что восхищаетесь.
для меня это звучит как лесть.
вы от меня как-бы чего-то ждете,
а я могу вам только предложить присесть.

не надо спришивать, что у меня на душе.
это невозможно выразить словами.
прошу, не надо спекулировать грехами.
для вас я как-бы лишь мишень.

не говорите, что вы меня любите.
вы мне даете надежду и веру,
потом её тут же с собой забираете,
когда увидите кого то лучше слева.

А чим далі, тим гірше.
Прихожу додому і хочу провалитись,
забутись, кричати.
Боязнь втратити людину - також хвороба.
Обійняти б тебе і просто мовчати.

Я хочу в дитинство,
коли цукерки були найбільшим щастям.
А тепер це кохання, депресії, апатія.
Я ненавиділа запах манної каші,
А тепер ненавиджу, коли коханням
називають банальну симпатію.

кажется, что я бросалась бы за тобой даже на крыши,
так, как бросаю взгляд на каждого мужчину, в похожей на твою, рубашке.
когда меня спрашивают, что я больше всего ненавижу,
я отвечаю, что меня ужасно бесят понты и глупые замашки.

и я уже вздрагиваю от каждого запаха, похожего на твой,
и мне хочеться целовать любого, пусть даже море.
а хуже всего, когда ты в трех сантиметрах от меня, но ты не мой,
а для всех вокруг я не твоя. но не судите априори.