Это просто Вьюи блог

Ти, як гіркий присмак чорного шоколаду. От з одного боку - несмачно, але потрібно. З іншого терпко, міцно та знову ж таки - потрібно. Ти не з тих, що прикладають до рани, не із серця, а для душі. Такий собі непотрібний, жаданий проблиск пристрасті всередині. Жадібно прагнучи твою душу, плутаєшся у власних думках. Є люди, що назавжди, а ти щоб розвести вогонь всередині. Таке собі правило, котрого не дотримуєшся. Такий собі шматок пристрасті, викид адреналіну. От хочеш і все. Хочеться відчути твою атмосферу, поринути в сяючий блиск твоїх очей і загубитись там. Хоч на декілька ночей, декілька днів-таємниць, прихованих зустрічей, та гарячих закутків наодинці. Такі речі інколи виринають в голові і не дають мислити. Мислити розумно. Хочеться кинути все, поринути в твої палкі обійми, зізнатись в потребі, та сісти в машину і давити на газ доти, доки не опинишся десь далеко від місця, де тебе всі знають. Так буває у житті. Ти не для серця, а для душі. Ти, та часточка, котрої бракує. Ти не з тих, кому хочеться поплакати на плечі, а з тих, кому хочеться зірвати сорочку з плечей і відкрити всі свої найтемніші таємниці. Так буває в житті. Варто думати головою. А може ризикувати?

He is good in words - nice, special, important for every little women, words; he is good in presents; he is good helper and responsibile person; he is good in a good moments and romantic situations; he is good in loving me, but.. I am not good in loving him. I'm not a good listener for him, but a good critic. I say simple, nice phrases to him not so often and say it not with a lot of importance. But, I hear it from him every day: 'I love u, u're ma love, till the end of ma life.' I can't stop him to say it. I can just listen and keep silent.

And where is the end of this fuckin' road? Where is the end of ma lies? I don't love him. He is ma love, but not ma lover. I don't want him. I can just treated by him, when I'm not good. And just trying not to be so bad.

Am I so bad or it's just 'our simple life' ?

Ми самі будівельники своєї долі. І не варто вішати на себе ці ярлики нібито "Моя сім"я вже знає яка у мене буде доля. У них було так - і в мене буде так. Бо це одна кров. Одні гріхи, що передаються з покоління в покоління. Одна карма на всіх."

Очистіть свою карму. Змініть свою долю. Кров не поміняєш, зате можна змінити її потік. Нехай тече. Свіжа, твоя. Незалежна. Ти будівельник свого майбутнього, своєї долі. Чому б не спробувати?

А раптом? А раптом все зміниться, і у тебе не буде нещасливої розбитої сім"ї, нещасливого, зрадливого чоловіка, нещасливих, егоїстичних дітей? А раптом ти інший? Спробуй. Зміни!

Я не вірю в одну карму на всіх. Я знаю, що я маю гріхи. Я грішна. Будь хто грішний. Життя - бумеранг. Він повертається - ти розплачуєшся за це. І все. І далі знов чиста лінія. І так завжди. Але ж не все своє життя!

Ти будівельник своєї долі, свого майбутнього. І ніякі кровні зв"язки не заберуть того, що ти зробиш сам для себе.

Подумай про це. Зроби це. Зміни своє майбутнє!

Сьогодні мені прийшов лист. Мені там дякували.

Я знала, про це, я знала, що вона мені готує подарунок. Листа. Але насправді навіть не уявляла, що це так приємно. Може і справді я чимось допомагаю, людям. Друзям. Вони мені дякують. Не часто. Але за що?

Цитую:. . А ти перша людина, яка мене так легко "читає"..Відчуття, мрії..Це так дивно розуміти..Ти посміхнешся, почуєш.прочитаєш в очах..Диво! Ти диво!…"

я диво, це приємно.

I missed u 2, my Vampire

а давай
как будто нет света.
жечь свечи
огнем с оттенком фиолета
и шептать на ушко друг другу секреты
в этом нет ничего пошлого.

а давай
как будто нет прошлого.

Ілюзія. Самонавіювання. Ігнор. Так зване щастя. Має допомогти. Мусить.

Я так сумую за тобою..особливо за нашими розмовами по вечорах. Вони були важливими для мене. Як виявилось - дуже. Я не можу так просто знову впустити тебе в своє життя. Адже ти не той кого я знала колись, ти не той кого я кохала. А може і не кохала. Ніколи ще. А тебе може.

Щасливий. Та чи справді так є? Я радітиму, якщо ти справді відчуваєш це - нарешті. Довгоочікуваний спокій, почуття, та серце…серце твоє по новому б'ється. Якщо ти вже не блукаєш між минулим і суворою реальністю. То будь щасливим. І я теж. Я радітиму. Якщо ж ні. То це вже не мої проблеми. Скидай їх на інше плече. На яке ти і скидаєш. Чи не так?

А всі мої близькі нехай наївно вірять, що я пережила. Нехай. Нехай не бачуть те, що всередині коїться. Нехає навіть не зазирають туди. Обпечуться. Заплачуть. Там стільки болі. Ніколи там не було стільки…як тоді, в той день. Коли ти зрадив. Востаннє і найболючіше.

Тепер я вже не та. Через тебе розівчилась людям дивитись в очі. А це найгірше. Ти ж знаєш як я до цього відношусь. Очі - це дзеркало душі. А тепер я не бачу душ, і це все ти, це все через тебе. Я пам"ятаю як востаннє опустила свій погляд. Тоді він мав належати тобі. А тепер не належить нікому. Я не бачу душ, я не бачу в людях людей. Тепер мені просто всерівно. Так буває. Раз і похуй.

Мат тут доречний, хоч як це не сумно.

Згадала пісню, що навіює школу, десь клас 7. Тол - хто я?

Така дивна штука. А якщо і справді подумати. То без соц. мереж було б краще жити. Менше було б суму, більше усмішок. Та дитиною, взимку, мені хотілось якнайшвидше бігти на санчата з друзями і дуже сумувала, коли мама говорила залишитись вдома, уроки робити чи ще щось. А тепер біжу додому бо холодно в руки, роблю чай з лимоном, включаю якийсь серіал. І навіть йти нікуди не хочеться. Сиджу в соц. мережах, сама не знаю навіщо. І гружу себе безкінечними думками. От просто. Бо звикла. І відчуття таке дивне.. Немає вже тої дитячої невинності, чи що.

adult. і реально, слів більше не лишилось…

Пройшло 6 днів, трохи нерви здають.

It was great!!!

Коли здається, хреститися потрібно.

Я б сказала - дуже сподобалось. Це мило. І дякую, мені ще такого ніхто не робив.

Добраніііч

Чи шо..

Напевне там пише Віднесена Вітром) я вгадала? Але все ж ти зрадник, ууух як не гарно ходити до своїх колишніх від своїх кучерявих. ;)

— почему ты не позволяешь людям видеть хорошее в тебе?
— потому что, когда люди видят хорошее, они ожидают лучшего. я не хочу, чтобы мне пришлось жить, оправдывая чьи-либо ожидания.