Ілюзія. Самонавіювання. Ігнор. Так зване щастя. Має допомогти. Мусить.
Я так сумую за тобою..особливо за нашими розмовами по вечорах. Вони були важливими для мене. Як виявилось - дуже. Я не можу так просто знову впустити тебе в своє життя. Адже ти не той кого я знала колись, ти не той кого я кохала. А може і не кохала. Ніколи ще. А тебе може.
Щасливий. Та чи справді так є? Я радітиму, якщо ти справді відчуваєш це - нарешті. Довгоочікуваний спокій, почуття, та серце…серце твоє по новому б'ється. Якщо ти вже не блукаєш між минулим і суворою реальністю. То будь щасливим. І я теж. Я радітиму. Якщо ж ні. То це вже не мої проблеми. Скидай їх на інше плече. На яке ти і скидаєш. Чи не так?
А всі мої близькі нехай наївно вірять, що я пережила. Нехай. Нехай не бачуть те, що всередині коїться. Нехає навіть не зазирають туди. Обпечуться. Заплачуть. Там стільки болі. Ніколи там не було стільки…як тоді, в той день. Коли ти зрадив. Востаннє і найболючіше.
Тепер я вже не та. Через тебе розівчилась людям дивитись в очі. А це найгірше. Ти ж знаєш як я до цього відношусь. Очі - це дзеркало душі. А тепер я не бачу душ, і це все ти, це все через тебе. Я пам"ятаю як востаннє опустила свій погляд. Тоді він мав належати тобі. А тепер не належить нікому. Я не бачу душ, я не бачу в людях людей. Тепер мені просто всерівно. Так буває. Раз і похуй.
Мат тут доречний, хоч як це не сумно.