то є любов.

Я мертвый человек. Я просыпаюсь утром, и мне нестерпимо хочется одного – спать. Я одеваюсь в черное: ношу траур по себе. Траур по человеку, которым не стал. ©Фредерик Бегбедер | Любовь живет три года

Холодніше мене на світі нікого нема.

Дать волю сльозам не звертаючи уваги на правила. Набридло бути сильною, приховувати емоції, навіть від самої себе. Хочеться нарешті жити. Час все відчути.

Змішані відчуття. З ним я справжня, не соромлюсь, не ховаюсь під масками. Все так просто, відчуття що так і має бути, що це правильно. Але скажіть, чи може бути любов без відчуття польоту, без "бабочек в животе", без нав'язливого бажання? Мені хочеться бути з ним поруч, завжди. Та якщо його немає - не відчуваю втрати, так як кажуть аж жити не можна. Чому так? Що у мене до нього?

Не ламай мене. Потім не склеїш з уламків.

Хочеться плакать. Вперше за весь час нашого спілкування. Убиває, коли не можу розібратись в собі. І вперше: "виходь", далось мені важко, здавалося туга займе все навколо. Без мене всім буде краще.

Я не хочу коротких разговоров. Напиши мне, и, даже не сказав "привет", расскажи, почему ты так разозлился/ась на свою сестру этим утром. Расскажи, почему у тебя есть шрам в форме Европы на левой стороне шеи. Отправляй мне огромные сообщения о том времени, когда однажды летом ты провел/а время в доме твоей бабушки. Позвони мне, когда я уже почти сплю, и расскажи, почему веришь в Бога. Расскажи о том первом разе, когда ты увидел/а своего папу плачущим. Рассказывай часами о тех вещах, которые не кажутся тебе важными, потому что я обещаю, что буду слушать каждое твое слово. Расскажи мне всё. (via lovesummerandwinter )

Поезд, конечно, может вернуться, но на станции будут совсем другие люди.

«Они сошлись: вода и камень, стихи и проза, лед и пламень»

В чому ж сила тоді, якщо іноді й дихати важко, Коли в грудях від болю розтоптане серце пече? Та минає ця туга - і знову злітає пташка: Сильна жінка в вечірньому смутку, як сповідь очей…

Так уж устроена жизнь, что мы счастливы лишь предвкушением перемен; сами же перемены для нас ничего не значат; они только что произошли, а мы уже жаждем новых.

Скільки злетів і падінь може містити один єдиний день! Скільки разів на добу серце каменем падає в п'яти і скільки - птахом випурхує з грудей! Це і є життя - вир, невпинне колесо, шлях, котрий тікає з-під ніг, хвиля, яка спочатку жбурляє тебе на дно, а вже наступної миті підносить до сьомого неба. Усе так, як і повинно бути: люди наздоганяють час, стигле вечірнє повітря повнить легені, книги читаються на одному подиху, народжуються нові мрії. Світ нарешті зрушив з місця. Отже, тепер я жива.

Іди в себе, наскільки можеш; проводь час тільки з тими, хто зробить тебе кращим, підпускай до себе тільки тих, кого ти сам можеш зробити кращими.