"Счастлива!" - обновлено н-а-в-с-е-г-д-а

Как раз те, чья жизнь проходит в погоне за наслаждениями, не только не спасаются от скуки, а острее других страдают от нее.

(c) Олдос Леонард Хаксли

Надо восхищаться друг другом, говорить человеку, что он талантлив, прекрасен. Зачем экономить на взаимном восхищении? Ведь жизнь такая короткая, все мы кандидаты в мёртвые.

(с) Рената Литвинова

Не тратьте сил на то чтобы двигать вперед мужчину. Идите вперед сами. И вы встретите того, кто возьмет вашу руку и будет идти вперед с вами.

Единственный вопрос в любви – вот он: когда мы начинаем лгать? Все так же ли вы счастливы, возвращаясь домой, где вас ждет все тот же человек? Когда вы говорите ему «люблю», вы по‑прежнему так думаете? Наступает – неизбежно наступает – момент, когда вам приходится делать над собой усилие. Когда у «люблю» уже не будет того вкуса.

(c) Фредерик Бегбедер, "Любовь живет три года"

прежде ей никогда не дарили цветы без повода.
она чувствовала себя в ту минуту так, словно ей подарили весь мир.

Р.Уинтерз, "закат любви, восход любви"

что с того, что вы были редкий и лёгкий сплав
двух существ одной крови, единого клана?
оставим мудрым решать, кто виноват, кто прав;
хватит с тебя приближений — достаточно общего плана:

он не герой, он всего лишь одна из глав
твоего романа.

Спіткнулась та впала
байдужістю між тобою й ним.
Хотіла як краще… Але. Коли почуття
стають схожі на камінь – хтось
неодмінно має піти,
така природа в людей:
довіру та близькість здобуваєш роками,
а руйнуєш в одну жалюгідну, підступну мить.

Третій не зайвий, а один з на(під) ступних,
тих, кого не чекаючи, зустрічаєш лиш там,
де двох тримає поряд тільки чорнильний штамп.

Якщо більше немає чого втрачати,
забудь й відпусти.
Це всього лиш натхненний початок,
мить, коли нарешті вкинеш у скриньку
невідправлені досі листи.

Не треба образ.
Навчись бути мудрішою, тобто – змовчати.
Коли він знову забуде про совість,
чи про річницю ваших заручин.
В принципі, як і кожен
з тих, кому було просто з тобою «зручно».
І тут я навряд чи тобі допоможу,
бо ти, як собака,
все розумієш… А сказати, на жаль, не можеш.

В словах не вмістити усього смутку цієї зими.

Ними не зупинити літак, що, наче приречений на падіння,

розчиняється в тонкій оболонці вечірнього неба

спогадом.

Скажи, для кого ти…

Залишаєш ключі від дому під старим, вхідним ковриком?

Розстеляєш ліжко, прасуєш ще жодного разу не вдягнені сорочки?

Навіщо, коли хвилюєшся, тремтінням руки змінюєш власний почерк?

Ю.Пітер не спить як і ти, бо там за вікном такі несправедливо порожні,

білі ночі.

Давай на чистоту.

Долоні аж сверблять, щоб дати ляпас.

Одержимо кортить кинутись

голими грудьми

на крижані перила балкону і дико сміятись гієною

від безпорадності…Від того, що він просто забув

свою тендітну Одрі Тоту.

Що немає обіймів, а тільки батареї, дешевий коньяк і

жалюгідні спроби не пам’ ятати хоча б його ім’я…

Стерти з програвача душі цей невдалий, попсовий запис.

Мені кортить робити з тобою дурниці,
пестити кінчиком носа ніжно пухкі вуста.
Знаєш, твоя посмішка потай щоночі сниться
така безтурботна, мила, проста.

Хочу, щоб сонцем сходили на твоєму чолі
мої рясні поцілунки з гарячим подихом.
Хочу, щоб жоден синець тобі не болів.
Хочу спрагло торкатись тебе без одягу.

Нехай небо оберігає твій спокій,
арфа душі не тремтить через відчай і сум.
Твоє серце в безпеці, рідний, поки
я його у долонях своїх несу.

Хочу, щоб ти у обіймах моїх від задоволення
тихо млів.
Щоб любов одягала крила і відривала нас від землі.

Що ти в мені, сердешний, знайшов?
Затишок, спокій, ніжність…
Чи, може, м’ятний шовк теплих розмов?

Кому я щоночі за твоє серце молюсь?
Яким богам мені приносити з вдячності жертви?
Моя ненависть, гординя, ревнощі, лють
тебе готові іноді в гніві зжерти.

А ти? Що ти…
Гартуєш у полум’ї образливих слів свій терпець.
Усміхаєшся поглядом, зупиняючи ним годинник.
Поряд зі мною навіть єдина мить – мов ніж,
що розтинає до м’яса твою важку, втомлену спину.

Навіщо давати волю холодній,
байдужій тиші?
Бо коли я у відчаї кажу тобі «йди» -
воно завжди звучить як «залишся».

Стільки таємниць – і нікому розповісти.
Стільки думок – і жодного аркушу чи олівця.
З твоєї вірності залишилась тільки скронева кістка,
бо, як відомо, звір завжди біжить на ловця.

Хочеш позбутись суму?
Тоді не присвячуй йому ані ноти,
не годуй марципанами наніч, не наливай лікер.
Від перестановки доданків біль не змінює суми,
навіть з тонною цукру твоє «люблю» все одно гірке.

Навіщо таке «міцне» плече, не збагну.
Якщо воно поряд тільки тоді, коли
Я від безпорадності та брехні тону.
Ні, залиш іншим океан своїх очей, а мені дозволь
сісти нарешті в ковчег.

Під лівою повікою прокинувся сьогодні ще один
старий, кудлатий спогад.
Тривав він, здається, незліченну кількість годин.
У ньому ми вдвох наздоганяємо вітер і під колесами
милями тане дорога.

З тобою, рідний, хоч на край Землі,
нехай цей край навіть на урвищі неба.
Спокій там, де ти. І неважливо, Львів це чи Балі,
тільки б з тобою, тільки для тебе.

Залишити б по собі хоч відбиток, хоч крихітний слід,
не рук, не стопи, а серця.
Зібрати б мрії й шкарпетки у клунок,
залишити під дверима – нехай поштар
сам до Господа віднесе.
На сніданок – посмішка, на обід – пристрасний поцілунок,
вечеря з обіймів.
У щастя дуже простий рецепт.

З віком
на мені, наче на дереві,
наростає колами кора зі спокою.
Терпіння і сон – найкращі ліки
від запалення совісті, від гематом
сумління і від його докорів.

Скільки ж ти книг на вечерю щодня їси?
Звідки ця сива мудрість…
Коли ти ще навіть не чоловік, а
беззахисний, новонароджений син.
Матері істин мізки ніжністю пудриш.

Віддати б останнє, поставити все на кін,
нехай навіть відчай хитне головою скрушно.
Я ладна на все, тільки щоб без словників
ти нарешті навчився читати мою душу.

Сжала руки под тёмной вуалью…
" Отчего ты сегодня бледна? "
— Оттого, что я терпкой печалью
Напоила его допьяна.

Как забуду? Он вышел, шатаясь,
Искривился мучительно рот…
Я сбежала, перил не касаясь,
Я бежала за ним до ворот.

Задыхаясь, я крикнула: "Шутка
Всё, что было. Уйдешь, я умру. "
Улыбнулся спокойно и жутко
И сказал мне: "Не стой на ветру"

Он так ее мучит, как будто растит жену.
Он ладит ее под себя — под свои пороки,
Привычки, страхи, веснушчатость, рыжину.
Муштрует, мытарит, холит, дает уроки.

И вот она приручается — тем верней,
Что мы не можем спокойно смотреть и ропщем.
Она же видит во всем заботу о ней.
Точнее, об их грядущем. Понятно, общем.

Он так ее мучит, дрючит, костит, честит,
Он так ее мучит — прицельно, умно, пристрастно,
Он так ее мучит, как будто жену растит.
Но он не из тех, кто женится, — это ясно.

Выходит, все это даром: "Анкор, анкор",
" Ко мне, ко мне, " — переливчатый вопль тарзаний,
Скандалы, слезы, истерики, весь декор,
Приходы, уходы и прочий мильон терзаний.

Так учат кутить обреченных на нищету.
Так учат наследного принца сидеть на троне —
И знают, что завтра трон разнесут в щепу,
Сперва разобравшись с особами царской крови.

Добро бы на нем не клином сошелся свет
И все сгодилось с другим, на него похожим;
Но в том-то вся и беда, что похожих нет,
И он ее мучит, а мы ничего не можем.

…Но может быть, вся дрессура идет к тому,
Чтоб после позора, рева, срыва, разрыва
Она дорастет и станет равна ему,
А значит — непобедима, неуязвима?

И все для того, чтоб отринув соблазн родства,
Давясь слезами, пройдя километры лезвий,
Она до него доросла — и переросла,
И перешагнула, и дальше пошла железной?..

А он останется — треснувшая броня,
Пустой стакан, перевернутая страница.
Не так ли и Бог испытывает меня,
Чтоб сделать себе подобным — и устраниться,

Да все не выходит?..