Птицами

На годиннику 17 років.Середина між дитинством і дорослим життям.Але я не хочу рухатись далі.Я хочу назад, в минуле.В часи, коли мені було 10 років і я з друзями зникала з дому на весь день, адже окрім ігр мені не було чим зайнятись.Зранку до вечора ми грались в доросле життя, уявляли себе татами і мамами, няньчивши ляльок, одягнених в саморобний одяг.Готували їсти з піску, води, глини.Їли недостиглі яблука, груші, сливи, взяті з чужого садка.Бавились в лікарню, школу.А в обід квапились додому, аби не пропустити нову серію "Том і Джері", "Сейлор Мун", "Ну, погоди!".Це було безтурботне дитинство з подорожником на побитих колінах і найлейками від жуйок.А зараз що?1,9,11 класи.Екзамени, ДПА, ЗНО, вступ, робота, сім'я, діти, онуки, смерть.Хіба про таке ми мріяли?Хіба, будучи дітьми, так ми уявляли своє майбутнє?

Збираємо картоплю.Я, як завжди, ввімкнула на всю гучність свою улюблену музику(а слухаю я рок, альтернативу, пост-хардкор, ню-метал і т.д). Збираю і кайфую. Мама: -Виключ оті крики, голова болить.Ти як сатаністка. Я: -Ну маааам!Ну якщо я виключу, то я йду звідси. Бабуся: -Свєта, хай не виключає.Я ж тоже слухаю.Мені подобається її музика. Я: -Баб, що чесно?Та ну, ви що неформалка? Бабуся: -Та ні.Просто мелодії подобаються.Не знаю чого мама твоя не слухає таку музику. Я обняла бабусю і ледь не розплакалась.Єдина людина в домі, з якою у нас однакові смаки.Віііу:*

Ти завжди у мене вірив.Навіть тоді, коли шансів на перемогу не було, коли всі мої старання були марними, ти вірив у мене.Ти покладав на мене великі надії, ти дарував мені натхнення.Заради твоїх слів, усмішок, рук і добіса гарних очей хотілося жити.Творити і насолоджуватись моментами, проведеними з найдорожчими.Проведеними з тобою.Одним дотиком своїх рук ти вмів показати свою любов до мене.Я завжди тобі вірила.Ти не вмів брехати.Ти вмів тримати таємниці/недоговорити/приховати щось, але тільки не брехати.Ти не з тих, на кого можна образитись.Не з тих, хто ображає.Ти не ідеальний, але ти мій.Мій малий:*

19:30.Я бачила тебе останній раз за цей рік.І ти, і я розуміємо, що шансу зустрітись вже не буде.Принаймні в 2013-2014.Ти там, я тут.Ідіотська відстань забрала тебе у мене.Коли ти поїхав, здалося, що ти взяв моє серце з собою, і залишив мені своє.Я дала волю сльозам, а ти…Ти ж хлопець, хлопці не плачуть.Знаєш, ти єдиний друг, якого я буду любити вічно, не дивлячись на відстань, сварки.Ти той, що на все життя.Мені пощастило з тобою, адже ти найкращий.Дякую за ці 4 роки неймовірного щастя і спогадів:*

Я хотіла врятувати тебе від самого себе, від хаосу, Що закипав всередині, і виплескувався назовні через гортань. Ти падав, піднімався, повертався, каявся. А потім притискав до серця, відпускав і говорив:"відст`ань". Я хотіла тебе врятувати від чорної недовіри. Що з'їдала тебе з середини, як відсирілу кору. Ти відгороджувався стіною, і твердив:"не вірю". А я думала:"Не витримаю.Не доведу". Ти говорив, а я відчувала, як мерзнуть кінцівки. Наче ти знайшов життєвоважливу аорту і затис. І твоя іронічна усмішка безпечно Під ребра впивалась мені, як спис. Від твоїх поглядів у мене з'являлись синці і рани. Ти нещадно вживався у мене щирістю своїх фраз. Я хотіла тебе врятувати, та не вийшло. Заради свободи, ми обоє Врятуємось на цей раз.

У нас проблеми, мамо. Тільки давай без брехні про спасіння. Інакше відразу відбій. "Все буде добре"-найгірше, що чула. Найкраще:"Ніколи не буде добре одній". У нас проблеми, мамо. Ми грубішаємо, і з головою пірнаємо в люди. Давно доведена теорема: Немає більшої пропасті між тим, Ким ти є, і ким хочеш бути. Ми дорослішаємо, мамо. Рідше відчуваємо, рідше плачемо. Частіше ставимо усе на автопілоти. Мені страшно, мамо. А уяви, що років через 20 хтось влаштує розбір Моїх нездійснених польотів? У нас проблеми, мамо. Ми пірнаємо в серіали, книги, зачиняємо двері. І для цих сюжетів реальність-фон. Але треба боротись.І байдуже, що в тебе не вірять. Адже пісня лишається піснею, навіть якщо записана на диктофон. У нас проблеми, мамо. В новому світі немає місця для казок й метеликів у животі. Чекати щастя, не чекати.Ось в чому дилемма. Але той, хто одного разу побачив сонце, Зможе вижити і в темноті.

Ти спиш вже три години.І, я так зрозуміла, збираєшся спати до ранку.А я думала ми підем в паход в найлєпше село, ахаха.Згадаєм молодість.А де там.Спи, спи.Завтра підеш мені город копати.Відпрацюєш блін мої години чекання.

Надто насичений день переписок.Писали всі, кому не лінь.Однокласники, знайомі.Я не встигала відписувати.А ще звонили всі.З інституту, Валентина Степанівна, Ксюха, Пляля щогодини, бо йому було нудно їхати.А я ж зайнята була.З завтрашнього дня відключаюсь від віртуального спілкування(ну або частково відключаюсь), ібо в мене гості.Пляпля-то є мій лєпший друг.І я буду проводити ці дні з ним.А поки він буде спати, їсти, і т.д-я стану задротом)

Я чекала тебе близько місяця.Дві години тому ти приїхав.Нарешті:* Ти поїв і ляг спати(втомився з дороги), а я сижу біля тебе на ліжку і розумію, наскільки ти мені рідний.Ти змінився.Здається підкачався, і погарнішав:* Загорілий такий:* Спиш, як дитина:* так і хочеться тебе обійняти і поцьомати.Але ти спи, спи.Прокинешся-і я тебе замучу своїми питаннями і обнімашками, ібо ти моє маленьке чудо.З тобою неймовірно тепло і добре.В нас є три дні:* всього три дні, які стануть найкращими в житті:*

Збираємо з мамою картоплю, тут вона каже: -коли та голота приїде?треба ж йому їсти і торт зробити чи що, а то ж він зараз холодильник почистить, я ж його знаю.(мама шуткі шутить, як завжди) -яка голота?Паша?Ахаха, мам, я сама йому зроблю їсти, я знаю, що він любить. -А, то може хай бере тебе заміж?Але ти ж вредна так -Ну то й що?Він якось же ж терпить мене, та і їжу мою їсть, не вмирає. -Да, мені треба такий зять. -А мені треба такий друг.

Я боюсь серйозних відносин.Боюсь стати для когось тим, ким для мене є обі.Він і досі дорогий мені.І так буде завжди, незважаючи на те, що деякі речі в ньому мене розчарували.Зараз я маю людину, якій я потрібна.Вперше за стільки часу я це відчула.Він хороший, навіть дуже.З ним добре, тепло.Але не хочу розчаровувати людину своїм дибільним характером, не хочу давати надій, які ніколи не будуть втілені в життя.Не хочу псувати йому майбутнє.Він заслуговує кращого.А я хочу відпочити від цього всього і нарешті здійснити те, про що мрію.Я люблю його, але як хорошого друга.Мені соромно за те, що я для нього більше ніж просто подруга.Я не хочу і не можу створювати ілюзію почуттів закоханості.Обіцяла собі, що ніколи не опущусь так низько.І я стримаю свою обіцянку.Ми будемо разом, але не в плані почуттів, а просто разом.Так буде краще для нас обох.

Вчора випадково натрапила на "ЛІЦЕЙСЬКУ ПРАВДУ".Яка це в біса правда?Автор сторінки хоч розуміє що і про кого пише?Кожна в ліцеї шлюха, тп, псих і т.д.Не складно уявити, ким є сама.Це явно дівчина.Хлопці рідко коли до такого додумаються, ібо це піздєц просто.Обурив пост про мою однокласницю і подругу.Знаючи її більше двох років, я впевнено можу заперечити все те, що в "правді.." написано про неї.Людина, яка створила цю сторінку-божевільніша за того самого Давидюка, про якого писала, егоїстичніша за Журавля і пафосніша за Діану в мільйони разів!"Суцільна обсираловка навкруг", як сказала Альона.І дійсно засмучує те, що в ліцеї повно лицемірів.Хіба авторка "Ліцейської правди" змогла б сказати цю гидоту, про яку пише, в очі "героям"своїх постів?Навряд чи.Краще ж написати це вк, аби бачили всі бажаючі.А потім і не дивно звідки беруться ці питання на аск. Як підсумок хочу сказати одне:ГОРИ В ПЕКЛІ, дівчинко з ліцею!

Повертайся скоріше!Мені тебе не вистачає.Тяжко відчувати твою відсутність, дивлячись на порожнє ліжко, на твої речі, на зубну щітку в ванній, на капці біля крісла.Але моє бажання не прискорить плин часу.Ти повернешся через три місяці.90 днів без тебе.

Це все починаєю мене нервувати.З самого початку було якось байдуже, але зараз це вже напрягає.Невже моє життя настільки когось бісить/цікавить, що треба засирати мій аск майже одним і теж?"Шлюха", "дно" "тп", "дура".Я і так вже зрозуміла, якої думки про мене люди.Навіщо це писати щодня?Я не істеричка, скандалів і суїцидальних сцен влаштовувати не буду.Але все таки напряг.

Сьогодні звонили з двох ВНЗ, але я була змушена відмовитись.І все через маму.Не хоче мене відпускати далеко.Кажу:а Польща, це не далеко?Дуже в неї дивна логіка.Але я так зрозуміла, вона хвилюється, аби не було ще більших проблем з спиною.За це дякую їй.