Листи. Тобі.

— Як ти там?

"Нестерпно. Жахливо нестерпно без тебе. Я щодня думаю про тебе. Ні, навіть не щодня - щохвилини. Я постійно сподіваюсь, що от-от зустріну тебе за рогом. Проте ні. Тебе немає. Ні за рогом, ні в моєму житті. Я дуже сумую за тобою і хочу знову бачити тебе в своєму житті. Я помираю без тебе. Сама себе зводжу в могилу"

— У мене все в порядку. А ти як?

Сьогодні випадково відкрила нашу першу переписку. Стало так тепло-тепло і… сумно-сумно. Сиділа і читала як все починалось. Пам'ятаю, як щодня чекала на повідомлення від тебе і як стрибала від радощів, коли ти все ж писав.

Де воно все зараз? Куди ти подівся?.. Навіщо пішов? Я так гостро потребую твого "як ти?" щодня. Мені так не вистачає наших розмов про все або ні про що.

Не вистачає тебе мені, розумієш? Я б гризла дерево, асфальт, лікті - все, що завгодно - аби ти тільки знову став частинкою мого життя.

Повернись, благаю.

Наснилася мама твоя. А краще б ти.

Знаєш, вона так опікає мене, навіть більше, ніж моя власна, як би страшно це не звучало. Іноді через це мені здається, що в нас с тобою могли б скластись ідеальні стосунки. І ми були б ідеальною родиною.

Досить мріяти.

Зовсім не виходить писати.

Вже не вперше помічаю це: коли слів багато на душі, іх надзвичайно мало на папері.

Замислилася над змістом фрази "Я тебе дуже кохаю". Неправильна фраза.

Це все одно, що "Ці троянди трояндові" або "Він дуже помер".

Не можна кохати дуже або не дуже. Або кохаєш, або ні.

Особисто, коли це слово стосується тебе. Знав би ти, скільки змісту, скільки інших слів в моєму "кохаю" до тебе. В одному слові - все тепло, вся ніжність, увесь біль, що я відчувала, відчуваю й буду відчувати. У цьому слові - ціла безмежність, тільки придивись-но. Люблю, хочу, чекаю, сумую, терплю, мовчу, кричу, плачу, сподіваюсь.

Кохаюкохаюкохаю.

Вирішила писати українською. Адже це мова, на якій ми познайомились, якою спілкувались перші 8 днів.

Сумую за цим тижнем. Тоді все було так чудово, пам'ятаєш? Хоча, це мабуть тільки для мене. Це ж я закохана маленька дурепа, не ти.

Сьогодні випав перший сніг. Справжній, вже зимовий, а не листопадовий сніг.

Мені чомусь захотілося поділитися цим з тобою. Та згадала, що не маю права. Уявляєш, іде сніг. А я навіть не можу писати тобі. Який сенс в усьому, коли ти не можеш розповісти коханій людині про сніг? Сніг на бруківці, сніг на автівках, сніг на підвіконні. Сніг на моєму серці. Воно, знаєш, інколи болить. Немов згадує про тебе. Хоча, здавалося б, як може боліти те, що давно нічого не відчуває? Дивно, та й годі.

Пам'ятаю, як ще нещодавно щеміло у грудях, коли бачила тебе. Коли ти посміхався мені. Зараз й досі щемить. Проте більше не бачу твоїх дивовижних очей, твоєї чеширської посмішки. Не бачу тебе. Навіть увісні не бачу.

А серце болить і болить. Потрібно звернутися до лікаря: можливо, він збере ті уламки, що залишились після тебе, воєдино. Ти ж-бо був дуже обережний, розбиваючи мені серце. Всі ті, до тебе, з розмаху чавили його ногою, а потім ще й ті скалки розкидували по закутках моєї темної душі. А ти - ні. Ти особливий. Спочатку ти загорнув його в хустку зі своїх м'яких теплих слів, дбайливо так загорнув. Трошки зігрів. Приголубив. А потім - так легенько-легесенько вдарив по ньому молоточком і - бац! - немає сердечка. Тільки уламки, обережно загорнуті у твої слова. Сподіваюсь, не розгублю їх на шляху свого приреченого до самотньості життя.

Йде сніг.