Сьогодні випав перший сніг. Справжній, вже зимовий, а не листопадовий сніг.
Мені чомусь захотілося поділитися цим з тобою. Та згадала, що не маю права. Уявляєш, іде сніг. А я навіть не можу писати тобі. Який сенс в усьому, коли ти не можеш розповісти коханій людині про сніг? Сніг на бруківці, сніг на автівках, сніг на підвіконні. Сніг на моєму серці. Воно, знаєш, інколи болить. Немов згадує про тебе. Хоча, здавалося б, як може боліти те, що давно нічого не відчуває? Дивно, та й годі.
Пам'ятаю, як ще нещодавно щеміло у грудях, коли бачила тебе. Коли ти посміхався мені. Зараз й досі щемить. Проте більше не бачу твоїх дивовижних очей, твоєї чеширської посмішки. Не бачу тебе. Навіть увісні не бачу.
А серце болить і болить. Потрібно звернутися до лікаря: можливо, він збере ті уламки, що залишились після тебе, воєдино. Ти ж-бо був дуже обережний, розбиваючи мені серце. Всі ті, до тебе, з розмаху чавили його ногою, а потім ще й ті скалки розкидували по закутках моєї темної душі. А ти - ні. Ти особливий. Спочатку ти загорнув його в хустку зі своїх м'яких теплих слів, дбайливо так загорнув. Трошки зігрів. Приголубив. А потім - так легенько-легесенько вдарив по ньому молоточком і - бац! - немає сердечка. Тільки уламки, обережно загорнуті у твої слова. Сподіваюсь, не розгублю їх на шляху свого приреченого до самотньості життя.
Йде сніг.