"друзья" мои, спасибо, что поганите мне каждый вечер, выливая на меня кучу своих проблем, смешанных с соплями и суицидальными наклонностями. Благодаря вам я сама скоро превращусь в конченного пессимиста, ищушего человека, которому буду наизнанку выворачивать свою душу в надежде, что мне сделается лучше…
Скоро станем похожи!
сегодня сказали, что я "ВРАЧ ТЕХНОСФЕРЫ". не помню по какому предмету. года 2 назад решила, что не хочу я быть таким врачом.
+1, молодец Алён, с каждым шагом отдалёешь от себя… Зато встречаться предложил, извени ни чего кроме дружбы от меня не жди…
3 уже… давай еще немного и вся команда! Дерзай! Сила есть, мозгов не надо.
С днём рождения Тинка))
Історія створення та існування підпільної організації «Максим», в якій Раїса Окіпна грала дуже велику роль
На той час існувало багато підпільних організацій, наприклад організація «Максим».
«Максим» підпільна організація, утворена після окупації Києва під керівництвом Івана Кудрі.
1938 році Кудрю рекомендували в апарат зовнішньої розвідки. У березні 1941-го його відрядили до Києва, де він очолив один із відділів Першого (розвідувального) управління НКДБ УРСР.
У серпні, коли виникла загроза окупації Києва, Кудря дав згоду залишитися в тилу ворога для підпільної диверсійної й розвідувальної роботи. Він стає Кондратюком Іваном Даниловичем і обирає псевдонім “Максим”. На службі він більше не з’являється, змінює свою зовнішність, відпускає вуса. Для Кондратюка розробили легенду-біографію, за якою він – син репресованого священика, викладач української мови та літератури середньої школи.
У перший же день окупації Києва “Максим” вийшов на вулицю. З болем спостерігав, як фашисти та їхні поплічники грабували місто. Увечері він передав Кравченкові текст першої радіограми в Центр про становище в Києві. Однак Центр на позивні не відповідав. Щось не спрацювало.
“Максим” вимагав, щоб Ємець в обумовлений час виходив на зв’язок з Центром. Але наприкінці жовтня 1941 року повністю розрядилися батареї і зв’язок остаточно втратився.
У місті залишалися й інші працівники НКВС, зокрема І. Пісковий та К. Піменов. “Максим” знав про це. На третій день окупації Києва він зустрівся з ними й дізнався, що завдання вони виконали й найближчими днями пробиратимуться до своїх. “Максим” вирішив скористатися нагодою і передати інформацію через них.
Здавалося, все було зроблено для підготовки групи до бойових дій в умовах ворожої окупації. Та всього не передбачиш! Через тиждень панування фашистів із будинку № 16 на вулиці Інститутській, де знайшов притулок Кудря-Кондратюк, виселили усіх мешканців і дім зруйнували. У полум’ї пожежі згоріло все, що зберігалося у схованці. Група залишилася без зброї, шифрів.
“Максим” переселився на вулицю Пушкінську, 3. У тривожних клопотах минули остання декада жовтня й початок листопада 1941 року. “Максим” втратив надію на встановлення радіозв’язку з Центром. Не маючи жодних вістей про долю Піскового та Піменова, він вирішив продублювати інформацію, передану через них, доповнивши її новими даними про становище в Києві. Доставити інформацію він доручив Кравченкові та Ємцю, які потрапили в поле зору районної поліції, а тому залишатися в місті їм було небезпечно. До того ж рація не працювала і вони як радисти не могли зробити щось корисне для групи.
Перетнувши лінію фронту в районі Ольховатки Донецької області, Кравченко і Ємець 12 січня 1942 року без перешкод дісталися Старобільська, де розміщувався наркомат внутрішніх справ УРСР. Але “Максим” цього не знав.
Незважаючи на відсутність зв’язку з Центром, підпільники не припиняли розвідувальної роботи. Ще до приходу окупантів Кудря встановив зв’язок із Євгенією Бремер, німкенею за походженням, чоловік якої до війни працював в органах НКВС. За допомогою Бремер “Максим” познайомився з Раїсою Окіпною, котра згодом активно допомагала Кудрі збирати розвідувальну інформацію. Бремер забезпечила регулярне прослуховування московських радіопередач. Вона занотовувала повідомлення Інформбюро, а “Максим”, користуючись цими записами, складав тексти листівок. Євгенія на друкарській машинці розмножувала їх і розповсюджувала в місті. І хоча можливості групи були обмежені, правду про становище на фронтах підпільники доносили до киян.
“Максим” створив декілька диверсійних груп. Одна з них 1 травня 1942 року вчинила диверсію на перегоні Київ – Жмеринка: ешелон з боєприпасами та живою силою противника полетів під укіс. Ще одна диверсія була вчинена на станції Дарниця. Члени іншої групи зіпсували гальма трамваю, що перевозив гітлерівських офіцерів. Вагон їхав на Поділ і зійшов з рейок. Аварія коштувала життя багатьом окупантам.
Попри всі негаразди “Максим” не втрачав надії, що Центр вживе заходів, аби відновити зв’язок із групою. Так воно й сталося: У квітні 1942 року з підмосковного аеродрому піднявся літак, на борту якого були радист і два зв’язківці. Поблизу Білої Церкви літак потрапив під сильний обстріл зеніток, внаслідок чого пасажири десантувалися далеко від Києва – у районі Могилів-Подільського.
Майже три тижні добирався Трусов до Києва. Кілька разів дивом уникав облав і врешті-решт у травні 1942 року дістався до місця.
Ще складнішим був шлях на Київ у Лідії Росновської і радиста Олексія, що летіли разом із Трусовим. Під час приземлення Лідія підвернула ногу. Олексій допомагав супутниці пересуватись, несучи на плечах рацію та решту вантажу. Не раз радистові доводилося залишати апаратуру в безлюдних місцях, щоб потім повертатися по неї і рухатись далі. Лідія зовсім знесилилась. До того ж вона застудилася і захворіла. І все ж підпільниця дісталась до Києва, а Олексій, нажаль, загинув: коли він повертався за рацією, його схопили фашисти.
Росновська прийшла до Кудрі за кілька днів після появи Трусова в Києві. Іван Данилович був надзвичайно радий посланцям Москви. Він поселив їх у далекої родички Є.Бремер Капітоліни Василівни Ритво. Розвідники мали відпочити,
відновити сили.
Трусов і Росновська повідомили про нове завдання групі “Максима”, яке полягало в тому, щоб “приділити увагу” райхскомісару України Еріхові Коху. Кудря відрядив до Рівного, де містилася резиденція гауляйтера, свого заступника Дмитра Соболєва. Однак успішно виконати завдання посланцеві не вдалося і він повернувся до Києва.
За планом Центру Трусов і Росновська мали залишитися в Києві й вести розвідувальну роботу під керівництвом Кудрі. Проте реальних можливостей для їх надійної легалізації у “Максима” не було. Папери, якими забезпечила своїх посланців Москва, зникли разом із рацією. Родичі Лідії виїхали з Києва, тому розраховувати на їхню допомогу було не можливим. Усе це змусило “Максима” відправити їх назад із докладним звітом про виконану роботу.
Розвідник, що діє у лігві ворога, не застрахований від несподіванок. Їх, як відомо, ніхто не планує, трапляються вони завжди раптово. Виручають у таких випадках самовладання, мужність та винахідливість.
Автор: Говорун Катерина. ІЖ, КНУ Імені Тараса Шевченка. Опубліковано 15.10.2009
Історія створення підпільного руху на Україні, участь у ньому Раїси Окіпної
Підпільний рух започаткувався на Донбасі, саме про історію початку розвиту підпільного руху хотілося б розповісти.
Визначено, що партійно-радянське керівництво надавало особливої уваги розгортанню визвольної боротьби серед населення в промислових районах, містах, селищах, сільських населених пунктах окупованої території. Вимоги, поставлені перед партійними та радянськими керівниками, були, перш за все, націлені на утворення партійного підпілля, яке мало стати основою всього підпільного руху. Напередодні окупації на Донбасі була сформована досить розгалужена мережа підпілля: Ворошиловградський та Сталінський обкоми КП (б) У, 74 міськкоми та райкоми, 137 нелегальних партійних осередків; усього для підпільної роботи в тилу ворога було залишено 1275 комуністів. Але з перших днів окупації в роботі партійного підпілля виникли труднощі, пов’язані насамперед з тим, що при формуванні підпільної мережі мали місце численні недоліки та помилки, що призвело до розгрому частини підпільних організацій і загибелі їх керівників. Тому робота щодо відновлення та розширення нелегальних партійних організацій стала одним з головних напрямків діяльності ЦК КП(б) У, підпільного ЦК КП(б) У та УШПР, які з жовтня 1942 року значно посилили практичну допомогу підпіллю.
На Донбасі активно боролися проти гітлерівських окупантів представники різних верств населення – робітники, селяни, інтелігенція. Їх боротьба виявлялася у різноманітних формах та методах. Найбільш масовим був саботаж на підприємствах вугільної, машинобудівної промисловості, транспорті, сільському господарстві. Показово, що внаслідок активної діяльності підпільників окупантам не вдалося скористатися промисловим потенціалом Донбасу. У той час, як окупаційна влада мала на меті видобувати у Донбасі не менш 300 тис. тонн вугілля щомісячно, фактичний видобуток становив лише 62 269 тонн, або 22,5% від потрібного. У Маріуполі та Сталіно окупантам так і не вдалося налагодити металургійне виробництво та відновити енергетичне постачання заводів.
Характерною рисою широкомасштабної боротьби, що розгорнулася на окупованій території України, було одночасне існування двох ідеологічно протилежних напрямків: комуністичного і націоналістичного. Керівництво ОУН у будь-який спосіб намагалося поширити ідеї українського націоналізму на землях Східної України. Задля досягнення цієї мети вже на початку війни до Донбасу були відправлені спеціальні похідні групи для утворення мережі осередків українського націоналістичного підпілля.
Первинні осередки ОУН з’явилися у кількох містах Донбасу; їх керівниками стали переважно представники місцевої інтелігенції та люди, що зазнали утисків з боку радянської влади. Одним з основних напрямків діяльності ОУН було створення легальних місцевих організацій ”Просвіти” і активна робота в них. Саме через “Просвіту” оунівці найбільш ефективно проводили свою вербувальну та пропагандистську роботу. Використання місцевої окупаційної преси з метою ведення прихованої націоналістичної пропаганди, збір економічної, політичної, військової та соціальної інформації про становище в регіоні теж належали до важливих напрямків роботи членів ОУН. Взагалі, діяльність місцевих осередків ОУН у Донбасі обмежувалася пропагуванням націоналістичних ідей, залученням до організації нових людей. Збройна боротьба не велася зовсім. Загальний кількісний склад оунівців Донбасу був порівняно невеликим і не міг реально впливати на антифашистську боротьбу в регіоні
Коли почалась війна і були сформовані списки акторів для евакуації, Раїсу не включили не в один з них, тож єдине що залишалося – працювати в окупованому Києві. ЇЇ спів дуже подобався німецькій владі та дівчину з прекрасним голосом часто запрошували співати на різних прийомах. Розуміючи німецьку мову та вільно нею спілкуючись, Окіпна збирала випадково сказану в голос німцями воєнно-таємничу інформацію.
Автор: Говорун Катерина. ІЖ, КНУ Імені Тараса Шевченка. Опубліковано 15.10.2009
Окупація України, вплив на творчість Раїси Окіпної
«Згадую, як ставши студенткою Театрального інституту імені Карпенко-Карого, працювала адміністратором в ТЮГ (так з 80-ті роки називався Київський Державний театр юного глядача на Липках).
Продивившись велику кількість вистав, поспілкувавшись з акторами, поставила пряме та згідно мого віку питання: «Чому актор Володимир Коршун без звання, адже він так чудово грає?» Відповіді, нажаль, не було. Лише хитання головою на знак згоди з моєму правильною думкою. Але одного разу, я почула, як хтось прошепотів: «Кажуть при німцях працював…» Ранок 22 червня 1941 року поділило людей на своїх та чужих, не тільки на передовій, а й у тилу, а багатьом поставило не приємне тавро, з яким їм довелося жити до останніх днів. І лише час зміг усе поставити на свої місця та реабілітувати давно забиті імена артистів…»
Ганна Лемещенко
Як відомо, у роки фашистської окупації колективи радянських театрів, в тому числі й українських, були евакуйовані в Казахстан та Узбекистан та цей період їх діяльності уважно вивчений театрознавцями. На приклад життя київських театрів під час окупації в усій кольорах описала Лілія Новоселицька, яка зібрала унікальні матеріали, які згодом зайняли гідні позиції у Театральному музеї. Але, нажаль, історія функціонування театрів, працюючих на окупованих землях, довгий час залишалося таємницею, також як і відомості про їх акторів, а питання «Чи проживали на окупованих територіях?» втратило свою актуальність відносно недавно
Отже, як все ж таки окупована Україна вплинула на людей, які у них були думки з цього приводу?
Повсякденне життя киян в умовах окупації дуже тяжке (вересень 1941 – листопад 1943).
У сучасній українській історіографії останнім часом (1995–2006 рр.) приділяється певна увага проблемам окупації. Перед тут ведуть роботи, присвячені блоку економічних питань (роботи І. Г. Вєтрова про економічну експансію третього рейху в Україні, О. В. Потильчака про експлуатацію трудових ресурсів України гітлерівською Німеччиною у роки окупації). П. В. Рекотов здійснив реконструкцію системи органів управління на окупованій території України. Цінними є роботи В. Ю. Короля про долі радянських військовополонених та становище інтелігенції під час окупації і її співпрацю з німецькою владою. Із цілої низки проблем історії окупації, які потребують дослідження, увагу українських істориків привертають духовне та культурне життя населення в роки окупації. Релігійне життя досліджують Ю. В. Волошин, В. В. Гордієнко, О. Є. Лисенко, І. М. Грідіна. Освіта періоду окупації стала предметом дослідження В. Ленської, О. В. Потильчака. Комплексні роботи щодо німецького окупаційного режиму здійснили І. С. Тарнавський, А. В. Скоробогатов і В. А. Нестеренко. Але, якщо порівняти здобутки сучасної української історіографії з, наприклад, російською історіографією, то таких праць, як монографія Б.В. Соколова «Окупація. Правда і міфи» (2003 р.), нашим історикам ще треба створювати. Друге, що відрізняє роботи російських колег – це дослідження проблем окупації через призму психо-історії (Є. С. Сенявська), накопичення джерел щодо повсякденного життя в умовах окупації (Л. М. Пушкарьов, П. П. Данилов). Дослідження повсякденного життя під час окупації, зокрема Києва в вересні 1941 р. – листопаді 1943 р., має опиратися на джерельну базу не тільки традиційного типу, а й із залученням «усної історії», мемуарної літератури, спогадів. На солідній джерельній базі створена в 1995 р. монографія Т. В. Вронської «В умовах війни: життя та побут населення міст України (1943–1945 рр.) », що дало можливість автору дослідити проблеми житла, санітарно-епідеміологічного стану, постачання продуктами харчування і промисловими товарами. Цінним історичним джерелом є документальна повість Д. В. Малакова «Оті два роки … У Києві при німцях» (2002 р.) У 2002 р. в Україні перевидана книга Ф. Пігідо – Правобережного в якій є великий розділ «Два роки німецької окупації». Як же жили кияни в період окупації? Про ці 778 днів «при німцях» В. Грузин, представляючи книгу Д. В. Малакова як редактор, в кількох штрихах змалював повсякденність киян: «Знищене житло. Щоденний голод. Брак тепла, одягу, світла. Постійна загроза самому існуванню. Присутність смерті і відсутність надії. Зверхність чужинця, який заволодів правом на твоє життя. Скажіть, що може бути гіршим?» Із структур повсякденності найзлободеннішим очевидно в окупаційному Києві було житло. На початок війни в Києві мешкало 930 тис., а на час визволення (листопад 1943 р.) – 70 тис. Зменшення – в 13 разів(!). Але й при цьому кияни залишались фактично без житла, бо місто було зруйновано на 40 %. Суцільних руйнувань зазнало 3 км забудов: 940 великих житлових і адміністративних будівель. Окупаційна влада взяла на облік весь вцілілий житловий фонд міста. Стихійне переселення тривало лише перший тиждень окупації. Комендант Києва наказав кербудам негайно закрити всі вільні квартири і заявити про них у районні управи не пізніше 5 днів після оголошення наказу. Самовільний в’їзд у квартири суворо заборонявся, а винні каралися. Окупаційна влада здійснювала перманентне переселення киян з кращих квартир у гірші. Поліпшене житло займали функціонери окупаційної адміністрації або бронювалося для приїжджих. Ворота будинків вночі замикалися й охоронялися сторожами. Вночі весь Київ був у суцільній темряві. Світло горіло лише в тих будинках, де проживали німці. Киянам заборонялося користуватися електроенергією, за порушення цієї заборони загрожував розстріл. Якщо в будинках патрулі помічали інші джерела освітлення, вони без попередження стріляли у вікна. Після обліку всього житла окупаційна влада через районні житлові управління почала приймати заяви на поселення, але до зими (1941/ 1942) квартири не надавались, населення знаходилось на вулиці. Міська управа була вимушена через газету запропонувати населенню займати вільні квартири самостійно, попередивши двірників. Платили в радянських карбованцях (1,32 крб. за кубометр житла і 4 крб. з кожного члена сім’ї за комунальні послуги). Радянські гроші ходили паралельно з німецькими: 10 карбованців дорівнювали 1 німецькій марці. Німецька влада відновила роботу двох турбін ТЕЦ, трамвайну електростанцію, електромережа була відновлена на весну 1942 р. тільки в центральній частині міста.
У жовтні 1941 р. німці відновили трамвайний рух за 4 маршрутами. Спочатку мешканці Києва користувалися трамваєм, але могли входити тільки через задній майданчик, оскільки передніми дверима користувалися виключно німці. За порушення цього правила загрожував розстріл. Вартість квитка для киян становила 50 коп. Але через місяць в Києві почали розповсюджуватися чутки, що хтось застрелив німця в трамваї. З цієї причини з другої половини грудня 1941 р. трамваї ходили «тільки для німців».
Водопостачання (водопровід) німці теж відновили. Зруйнований він був відступаючими більшовиками. Але працював він не повсюдно: у квартали, де були підірвані будинки, вода не подавалася.
Німецька влада намагалася відновити роботу промислових об’єктів, які мали працювати на її армію та забезпечувати комунальне господарство, побутові потреби, харчування населення. Були відновлені і почали працювати маслозаводи, консервна фабрика, дріжджовий завод, кондитерські цехи фабрики К. Маркса, тютюнова фабрика, пивоварний та лікерні заводи. Міська управа організувала біржу праці, одразу ж було наказано всім зареєструватися – чоловікам і жінкам віком від 16 до 60 років. Поряд з біржею праці в Києві були створені бюро з набору робочої сили для Німеччини. За спогадами Ф. Пігідо-Правобережного місцеве населення (українці) суттєво допомагали у відбудові цукрових заводів. 8 січня 1942 р. генерал-комісар Києва Квітцрау видав розпорядження про загальну трудову повинність. Ті, хто не з’являвся у визначене місце, підлягали покаранню (від таборів примусової праці до «тяжких покарань» ;). З 1 березня 1942 р. усі кияни, зайняті на різних роботах, отримали трудові картки із потижневими записами про безперервність роботи керівників підприємств і установ, де вони працювали.
У жовтні 1941 р. окупаційна влада через міську газету оголосила, що всі кияни отримуватимуть по 200 г хліба щоденно. Для цього кербуди склали списки, але вже 16 жовтня хліб припинили видавати. Ще двічі – 16 і 30листопада, а також кілька разів у грудні за такими ж списками видавали хліб, а далі кияни вже нічого не отримували. У магазинах двічі поступав у продаж оселедець, давали по 500 г на людину. А в грудні 1941 р. централізована торгівля в Києві припинилася. Залишилось два джерела для здобування харчів. Перше – багатокілометрові піші походи в сусідні села. Але після 7 квітня 1942 р. усі походи на села окупаційна влада заборонила. Друге – це базари, де панували шалені ціни та спекуляція. Склянка житнього борошна коштувала 10 руб., солі – 10 руб., 1 кг сала – 1000 руб., 1 літр молока – 45 руб. Працювали Сінний, Єврейський, Володимирський та Бессарабський базари. Окупаційна влада фактично не займалася питаннями освіти.
Була спроба відновити початкову школу (1–4 кл.): за роки окупації діяло всього 40 народних шкіл (6,5 тис. учнів, у той час як до війни було 100 тис. учнів). З вузів у Києві частково продовжував навчальний процес лише сільськогосподарський інститут. Працювало 2 школи для «фольксдойче» та «райхсдойче», в яких викладали німці.
У Києві фактично згасло культурно-мистецьке життя. Доросле населення за звичкою відвідувало кінотеатри, де демонстрували виключно німецькі пропагандистські кіножурнали. Але після облав «культпоходи» припинилися. В Києві працювало радіо, але більшість передач було німецькою і лише декілька – українською.
Це лише побіжний, фрагментарний огляд деяких основних структур повсякденності киян в умовах окупації, що окреслюють майбутні синтетичні праці з цієї проблеми. Варто також висвітлити проблему «зіткнення цивілізацій» саме через призму повсякденності, ставлення до церкви, активізації релігійного життя, змішані шлюби, мотиви радянської влади, що знищувала продукти, житло і залишила своїх громадян на «випаленій землі», та багато інших
Артистів того часу теж потихеньку забували…
Про радянських артистів того жорстокого часу ходило дуже багато легенд, найяскравішими з яких були історії Київської великої опери, театр «Гроно», Театр оперети. До сьогоднішнього дня жива пам’ять про Раїсу Окіпну, іменем якої названа одна з лівобережних вулиць нашого міста – Києва.
Історія демонструє нам яскравий творчий шлях оперної співачки, життя якої, нажаль, обірвалося у неволі, у гестапо.
ГЕСТАПО - сім літер, які не залишають людського розуму й до сьогодні, це слово, яке на протязі двадцяти років змушувало трястися Німеччину та усю Європу. Люди, які працювали на цю організацію були безжальні, вистежували, а потім вбивали сотні та тисячі людей, вони принесли страждання мільйона людських душ
Дуже шкода, що імені Раїса Окіпна немає у біографічних енциклопедіях «Митці України» та «Мистецтво України», також як і немає біографій багатьох людей, життя та творчість яких ділилося на два періоди – довоєнний та воєнний час.
Автор: Говорун Катерина. ІЖ, КНУ Імені Тараса Шевченка. Опубліковано 15.10.2009
Решил начать вести жж… зачем? незню, но думаю это прикольно.. есть мысли, а значит их можно куда то писать. Буду писать сюда!
Когда я порой думала, что весь этот набор мускулов, рефлексов, матовой кожи пренадлежит мне, то всегда считала это удивительным подарком
— Франсуаза Саган.
мой молодой человек немного дурной.
мишааа=***
я очень стараюсь не задумываться о больших проблемах, жить одним мгновением. когда стараешься - не получается.
иногда так и хочется закричать во все горло, а потом разразиться плачем, стекая по стене. от безысходности. мои правильные принципы не дают мне жить. а без них я не я
Люди, как правило, не отдают себе отчет в том, что в любой момент могут выбросить из своей жизни все что угодно
Не исключение и…
Я не представляю, о какой любви он говорит, если его устраивает тот факт, что мы будем видеться всего лишь 2 раза в год…
Это не любовь…
Сразу, через часов 5, начинаешь скучать
По теплым глазам цвета неба летом, цвета моря
По голосу который греет уши, по нежным рукам, без которых уже никак
По удивительному умению избегать ссор
Просто по тебе
у нас с ним офигенное общение:
каждый раз он спрашивает меня что нам задали по какому-либо уроку, потом часа два мусолим тему с уроками, д.р, и тд и тп. что то типа " это сделал/а, сложно, не хочу"… потом отвлечение на какую-нить микро тему… и завершение всего обязательно "доброй ночи"
я "хуею"с такого общения. я еще ни с кем так долго не разбирала тему домашнего задания.
давно бы уже сказал, что… а может и не сказал…а может и не…
Мне сложно передать, насколько я люблю этот город. Даже если он выносит все клетки серого головного вещества своим ливнем и серо-желтыми домами из романов Достоевского - такое особенно в районе Сенной-Садовой.
Я прохожу какие-то дикие расстояния пешком, радуюсь солнцу, да и дождю в принципе тоже. От Смольного собора, где мой универ, до площади восстания Восстания(переименована в 1918 году) по Суворовскому проспекту или через Таврический сад - самый большой в центральной части города.
Еще люблю по Мойке идти, вдоль этой красивой решетки цветочками - у Фонтанки и Грибоедова(бывшего Екатерининского) - ну не такие вовсе, мимо квартиры Пушкина, Пущина и дворца Аракчеева. А Летний сад закрыт до 2011 на реставрацию, но решетка осталась - как Ахматова писала: "Я к розам хочу, в тот единственный сад, Где лучшая в мире стоит из оград". Зато остались Михайловский и Инженерного замка - рядышком, второй - маленькийи уютный, а первый - где продают вкуснейший миндаль в глазури, хоть там и нельзя сидеть на траве. А тысячи сидят на Марсовом поле, не зная, что там, прям под ними, закопаны большевики - причем не простые. Там же застрелили Урицкого. Близко дворцы - Ольденбургский, Мраморный(обожаю его) и дом Адамини.
Опасный город - сколько поубивали политиков - Витте, Плеве, Александр второй(зато ему построили потом красивый Спас-на-Крови, на месте гибели), Урицкий, Киров. Джержинский, Зиновьев и так далее. Но тут так спокойно, словно… Я тут всегда была. Странно, но очевидно.
Запоминаю архитектуру - всё не так и сложно: Исакиевский собор - Монферан, Казанский - Воронихин, Московский вокзал, что на восстания - Тон, мой Смольный - Растрелли, почти всю часть центрального Невского и вглубь, что влево, что вправо - Росси и Кваренги. Кстати, обожаю улицу России - всего 200 метров большого и светлого коридора, который выходит к Фонтанке. А Литейная, по солнечной(четной) стороне - бывший Бродвей для стиляг в советское время, Рубинштейна - раньше улица фарцовщиков, а ныне - ресторанно вкусная, по обе стороны. А Коломна и Новая Голландия! Тихо, как у Достоевского в романах - странный Петербург.
Люблю Малую Садовую, обе Конюшенные, Итальянскую, Караванную и другие улицы, не люблю Невский, только ближе к его завершению - за площадью восстания(бывшая знаменская). Все мои знания пока настолько поверхностны, что хочется дальше - видеть, знать, понимать.
А пока идут будни - театральные(3 спектакля посетила за месяц) и не очень, я… я чувствую этот город. Петербург.
За сегодня я съела 8 конфет, чтобы удалить стресс..
а ещё, у нас сегодня год! ГОД с Командой! Я, Ромачка, Тимачка и Ошпар! Мы-Команда :)
Ниоткуда с любовью, надцатого мартобря,
дорогой, уважаемый, милая, но не важно
даже кто, ибо черт лица, говоря
откровенно, не вспомнить уже, не ваш, но
и ничей верный друг вас приветствует с одного
из пяти континентов, держащегося на ковбоях.
Я любил тебя больше, чем ангелов и самого,
и поэтому дальше теперь
от тебя, чем от них обоих.
Далеко, поздно ночью, в долине, на самом дне,
в городке, занесенном снегом по ручку двери,
извиваясь ночью на простыне,
как не сказано ниже, по крайней мере,
я взбиваю подушку мычащим "ты",
за горами, которым конца и края,
в темноте всем телом твои черты
как безумное зеркало повторяя.
Сегодня была фотосессия в магазине спортивной и танцевальной одежды, дико скучные вещи!девочки все молодцы.я намазала губы синим и была похожа на ведьму, меня это немного позабавило. Но мне даже лень притворятся, что происходит что-то интересное
завтра актерское мастерство, репетируем выход в нижнем белье и пижамах). нам достались пиратки.Это то что нужно.
Я проходил через комнату, когда мама неожиданно с улыбкой задала вопрос:
-Когда же ты влюбишься, дорогой?
-Надеюсь, что никогда, - Ответил я и присел на край кровати.
-Почему милый?
- Я уже любил, так горячо и страстно, как никогда. Я любил в этом человеке все. Его внешность, его лицо, его чуткую улыбку, его открытые и искренние, наполненные смыслом глаза, его пальцы рук, его тонкую, осанистую фигуру, его резкий и в то же время нежный смех. Я любил в нем его уверенность в себе и душевную гармонию, я любил его за то, что его любили другие. Я гордился за него, и мое сердце билось все сильнее, кода я видел его со стороны, красивого, могущественного, улыбающегося и довольного собой и своими победами, я любил его больше всех на свете. Но потом я попал в аварию, и наша любовь прекратилась.
- Какого же бесчувственного урода ты любил, милый?
- Я любил себя.
Колумб был испанцем, а не итальянцем, утверждают американские ученые…
и весь мир перевернулся….
ну а что мне делать, если ты жестоко меня очаровала?(с) Женя
3наешь… иногда я думаю,
Что не все в жизни случается так как ты хочешь…
Старушки на свадьбах часто говорили мне "ты следующая". Они перестали так делать после того, как я стала говорить им тоже самое на похоронах
Люблю спонтанные решения мамы, например того, что она купила новую машину.
:D Я не эгоист.
Rengim Mutevellioglu
Какие же люди догадливые, ассы ;)
отучаюсь от этой пагубной привычки. пока неплохо получается. даже времени больше стало на себя. как приятно
надеюсь, дальше в том же духе
Мне 15 лет.
Личное мнение: Я довольно таки красива, привлекательна. В последнее время уж чересчур общительна стала. Серо-зелёные глаза; на данный момент, рыжие волосы. Ростом я не велика, по этому поводу не комплексую; хотя многие хотят стать поскорее выше, не знаю к чему это.
Увлечения: Люблю читать книги, в основном романы и фантастику.
Фильмы: Это то, без чего я не могу жить. Из любимых это: Кэнди, Тёмный рыцарь, Амели, 99F, Мои черничные ночи, Через Вселенную.
Музыка: Слушаю много различной. Любимые исполнители, к этому списку добавились ещё и The Rolling Stones и The Beatles.
Желание: Уехать из России. (да, я не патриот)
Цель: Поступить в КГМУ. Стать хорошим специалистом в области стоматологии. Выйти замуж. Уехать в Калифорнию или же в Англию. Завести не более двух детей. Жить счастливо.
Отрицательные качества: Я жутко ленивая, иногда очень сильно втупливаю, люблю посплетничать, могу сделать пакость, сноб; в моём лексиконе можно встретить матерные слова, пристрастна к алкоголю.
Мнения окружающих: Эмоциональная, психованная, маленькая, весёлая, красивая, модная, умная, спортивная, крепкая, индивидуальная, постоянная, харизматичная, добрая, удачливая, …
Когда я ушла в тот вечер, мне хотелось вернуться. Я почти сделала это. Но я знала, что если вернусь, останусь такой же, и он уже не изменится.
«Как можно попрощаться с тем, без кого не можешь жить?» — сколько раз мы задавались этим вопросом, прощаясь с любимыми, и все равно уезжали? Тихо уходили, не оставляя записок, не говоря прощальных слов. Сбегали. А после оказывалось, что уехать, убежать, скрыться очень легко. Но как вернуться, как восстановить, как воротить былое? Нам отвечают: «Все зависит оттого, кто ждет тебя на той стороне», — да, верно, все именно так…
Я почувствовала, что могу тебе все рассказать. Я пишу тебе, вспоминая о наших беседах. Какой ты меня запомнил? Девушкой, любящей киткат, или девушкой с разбитым сердцем?
Способна ли мечта пробиться
сквозь запах лука, скворчащего
на сковородке вперемешку с
картофелем, прорваться через
груды невыкинутого мусора в
прихожей…
Я обожаю огромные серьги.Я состаю в группе https://vkontakte.ru/club10593129
★★★2SHORT!™ ★★★ HANDMADE BY AIZA AND KLAVA, там проходил конкурс! приз-фотосессия в их новой коллекции.Я вошла в 5, но узнав, что я из Красноярска, а не из Москвы, вся прелесть победы обламилась, но мы придумали спец приз) Мне приятно очень, что меня заметили и оценили и я жду)
сдать сессию и улететь в Москву-цель на зиму
с нетерпением жду воскресенья - общество самого любимого человека.
было так здорово. правда холодно. гонять по улице в шортах чуть ли не в минусовую погоду.
было бы ничего, если бы ветра не было.
Я страдала, как ребенок, которого отдали на неделю в приют, а потом забыли взять. Я тосковала. Невероятно. Я любила его и потому не могла желать ему плохого и оттого еще больше страдала. Через некоторое время в отместку я перестала слушать его музыку Потом — в отместку — выбросила все подарки Потом — в отместку — переспала с его другом Потом — в отместку — возненавидела всех его друзей Кроме одного. Его. Потому что на самом деле я не способна мстить.(с)
Как же неприятно потратить на человека 3 года лишь для того, чтобы узнать, что он так и остался для тебя лишь посторонним.(с)
P.S это началось в августе и длится до сегодня…и не знаю как долго ты будешь ебать мне мозг и как долго я буду ебать его тебе, себе и окружающим, но знаю после 3 лет я измотана до бесконечности…
вчера… М:Давай попробуем заново всё собрать? Л:У наших отношений истек срок годности.
как в долбанной истории любви в фильме заучанными фразами
"- Почему мужчинам нравятся женщины с хриплым голосом? - Наивные, надеются, что они уже накричались на всю жизнь.”
Чем больше она трепала ему нервы, тем сильнее он ее любил, и понимал, что таких как она не существует и именно поэтому ее нельзя отпускать.. никогда нельзя отпускать (с)
учёба совсем скрутила. поглатила. да пох! выберусь! еще чуть- чуть!
Таня, жду, невероятно как жду! ;)
это будут незабываемые дни, я обещаю!
потереби волосики на лобке и не психуй
Нет у меня влечения к какому-то определённому полу.У меня есть ты и на этом я поставил точку в каких люби других отношениях.Меня ты привлекаешь.Я с тобой спать хочу.Я иногда смотрю на других и какое-то отврощение находит.Я даже с парнями быть не могу.Неприятно мне.Мне надо сначала привыкнуть к человеку а потом уже спать с ним.А не сначала спать с ним а потом уж привыкнуть к нему.
Наверное, жизнь меня очень сильно жалеет, раз никогда не оставляет мне на память фотографии, где я с любимым человеком. У меня ничего не остается после расставания, только то, что в моей голове.
Мне надоели отфотошопленные фотографии, ваши разговоры о любви, и вы сами мне надоели.Я хочу быть один.Всю жизнь один свободный как птица.А когда ты вновь захочешь меня увидить просто позови, я ненадолго прийду в твой сон.Понимаешь ты моя клетка, а я к клеткам как-то никогда хорошо не относился.
я даже теперь и не знаю, можно ли называть их "девушкам".за прошедщий год мне чаще встречались пары в которых девушка вела себя на столько мерзко, что рядом не хотелось находиться больше одной минуты.как можно встречаться с парнем, если ты противна всем?!ладно, не именно ты, а то, что ты делаешь с парнем, то, каким он становится рядом с тобой.ладно, если ты не нравишься его друзья, но если родителям!!какой же самоуверенной нужно быть, чтобы продолжать отношения.ладно.вот уже и свадьба.она уродина(уж элементарно следить за собой можно?или раз есть парень, то для него ты всегда самая красивая?чушь!!!!), она мерзкая(ненавижу когда крысятся!!НОСИТЕ ОЧКИ!!!), а самое главное (говорит мама его) она ничего не делает по дому, хотя свадьбу оплачивают его родители и живут они в его квартире вдвоем.и она не разу за три года не подошла к плите.вот что за "девушка"?!
Ш О К
Ты захлопнул свою дверь, я захлопнула свою. Значит, мы оба знали, что есть запасной выход.
Люди уходят из моей жизни. Люди вторгаются в мою жизнь. А я просто одеваю очки, вставляю наушники, пью кофе и живу дальше.
Рисуя тебе страшную картинку
Из нескольких не очень ясных букв,
Не ведал я, что бьется уже тише
И дальше моё сердце от тебя, - для тебя.
Оставь себе на память это сердце,
Оно как лед - водою может стать,
Ты разведешь свои в нем акварели
От этого мне будет веселей улетать.
Сегодняшнее поколение не похоже ни на кого…оно наглое, вполне образованное, ленивое и лживое.Поступки в принципе не имеют особого значения, главное то как ты сможешь себя приподнести…Мало кто обращает внимание на твою сущность и ценит тебя не за то, во что ты одет и кто твои друзья, а непосредственно за твои внутренние качества…
Моральные устои?А что это такое, так часто встречается сейчас элементарное непонимание даже смысла фразы"моральные устои и ценности" не то что бы их наличие…Люди в какой то мере одичали среди цивилизации, среди всех тех удобств, которыми пользуются каждый день…Да, согласна, все это создано непосредственно для людей и этим НУЖНО пользоваться, но нельзя же ставить живого человека в одну линию с телевизором, мобильным телефоном, интернетом…нельзя обращаться с человеком, как с предметом, потому что ЧЕЛОВЕК, -это человек, "ЧЕЛОВЕК_ЭТО ЗВУЧИТ ГОРДО"…
лексический запас современного человека сильно изменился и никто теперь не сравнивает себя с Пушкиным, Гоголем, Достоевским, люди заменили обыкновенные приветственные фразы, на странные ругательства и названия…
Время диктует свои условия, а человечество так легко подкупается и покупается…это относится нетолько к молодому поколению, но и к более сформированному, -поколению еще 20ого века, заменившему так многое в себе и уже не обращающему внимания на хорошо забытое старое…Люди меняются нетолько внешне, но и внутренне и совершенно не жалеют о том, что собственноручно хоронят в недрах своего прошлого…Прогресс приносит столько хорошего, бесспорно, но сколько всего он уносит с собой!?Как бысмтро современое общество забудет своих героев, насколько быстро оно уйдет от всех стандартов нормальности?..и оставит ли позади хоть йоту чего то чистого, приятного, незапятноного, непорочного, о чем приятно будет вспомнить спустя несколько десятков лет…
Там где-то бьется твое сердце.
А где-то здесь дрожит мое.
Так хочется к груди пригреться,
Стереть барьеры и своё
Мечтание в реальность кинуть,
Забыть о числах, обо всём!
Но – не судьба к тебе привыкнуть,
Но – не судьба. Не быть вдвоем.
Я перепутала страницы,
Я перепутала мечту
С реальной жизнью, единицы –
Остались каплей на снегу,
Что не случайно сыпал
Ночью, упавший и увядший в ночь,
Что ненароком в сердце выпал -
Никто не может мне помочь…!
Где ты? Где он? И кто ответит?
Никто не знает. И когда?!…
Зачем? И на какой планете
Сплетаются мечты в слова?!…
Я не пишу несчастным оды
О смысле жизни и любви,
Не продаюсь, как дань я, моде,
Не продаюсь! Совсем как ты!…
Я верю в гениальность рифмы,
В свет от луны, в сиянье дня.
Пусть, непривычны жизни ритмы,
Пусть, радость тоже – не моя!…
Но я…
Люблю тебя.
Возможно,
Что ты услышишь свысока,
Как сердце шепчет осторожно,
Пытаясь приглушить слова…
Быть может, там, у края сцены
Протянешь руку… И тогда…
Вдруг треснут на заплаты стены,
Порвутся нервы на меха!…
И что-то приоткроет дверцу,
Ладонь закроет остриё.
Ведь где-то бьется твоё сердце…
Там.
А где-то здесь дрожит моё…
Если я могла бы выбирать, то выбрала бы такого, который не ездит на трамвае и не ругает меня за миниюбки. Но я влюбилась в тебя. И ничуть не жалею об этом. Ты - единственный человек, который умеет делать меня счастливой. И единственный, который может довести меня до такой депресии, в которой я сейчас. И я готова ради тебя вывернуться наизнанку.
Но я никогда никому не позволю находиться рядом со мной всю жизнь, если он не любит меня до смерти. Если он не будет обожать меня каждый день нашей общей жизни, не смотря на трудности. Если он не будет готов рискнуть всем ради нашего будущего.
Если он не будет уверен на все 100 в своих чувствах.
И если ты не окажешься тем человеком, который захочет терпеть все мои требования… то возможно я умру.
Но если выживу, то больше не буду плакать. Найду человека, который не ездит на трамвае, не ругает за миниюбки и будет точно знать, чего ему надо. Но больше никогда не буду счастливой.
Грёбаная гордость.
ну и денек….
гуляя по метрополису в поиске долгожданного белья, погружаясь в свои мысли и периодически болтая по телефону сообщая свои паспортные данные совсем забыла и об одиночестве и об отсутствии компании, поняла что мне в принципе не хватает времени побыть с собой на едине….я просто не успеваю фиксировать те мысли что пролетают в моей голове….они просто летят и останавливаются в той часте моего мозга, которая проще говоря называется черным ящиком…..и тут слышу нагловатый голос:"девушка, а что это вы тут делаете?" Держа в одной руке куртку, в другой многочисленные пакетики из всевозможных магазинчиков нижнего белья и к тому же телефон плечом.вижу Максима, который когда то учился в моей школе, который когда то был любимчиком моей мамы и который когда то славился на всю школу своим фантастическим обаяние….оказывается он довольно давно работает в этом магазине кассиром….гуляя по метрополису потом, делала для себя заметки что многое со временем совершенно не меняется, взгляды моей мамы в частности…
а потом встретилась с сашей….вот это было феерично….
не понимаю что на нас сегодня нашло но мы почему то подняли тему национальности, его абхазская кровь пробуждает во мне какую то интеллектуальную деятельность…7 часов пронеслись совершенно незаметно…теперь мне очень хочется поехать в абхазию, посмотреть горы, поучавствовать в скачках на коровах))) полежать в виноградниках и устроить соревнования в давке винограда для вина в огроных дубовых бочках….вообщем день прошел на удивление быстро и как то очень интересно, много я для себя вынесла и плохого и конечно хорошего, он интеллектуально развит, и это по-жалуй то что раньше я не замечала…
где они -
дождливые пасмурные дни, когда по утрам так не хочется вылезать из под одеяла
босыми ногами по ледяному полу
ветер, продирающий кожу между лопатками
красные кленовые листья, разбитые об асфальт ливнем
уходишь, когда темно, а когда возвращаешься - темно снова
длинные шарфы, мокрые волосы и такие уютные желтые окна в домах
очень крепкий чай с лимоном
разговоры до утра
глинтвейн, рассыпанная корица и апельсиновые шкурки
нехватка тепла и света
избыток пессимистичных стихов и романтики
холодное солнце учится нежности
озябшие руки и теплые губы
мурчащие кошки и сонные собаки
капли, зигзагами сползающие по стеклу
рисунки на запотевших окнах
глупо - а я скучаю.по этой осени.
по своей осени.
Моя личная жизнь - только моя личная жизнь. Я больше не ставлю чужие желания выше себя. Думайте что хотите, а я не хочу больше никого обманывать, включая себя…мы все заслуживаем того, что бы быть счастливыми, а не мучать друг друга.
Мои друзья останутся моими друзьями, а большего мне и не нужно…
Я не понимаю, зачем бог дал нам встретиться, если мы никогда не будем вместе?
Я знаю самую любимую у женщин позу: женщина, стоя и слегка наклонившись… выбирает кольцо от Cartier… мужчина сзади.. готовит бумажник…