Історія створення та існування підпільної організації «Максим», в якій Раїса Окіпна грала дуже велику роль

На той час існувало багато підпільних організацій, наприклад організація «Максим».
«Максим» підпільна організація, утворена після окупації Києва під керівництвом Івана Кудрі.
1938 році Кудрю рекомендували в апарат зовнішньої розвідки. У березні 1941-го його відрядили до Києва, де він очолив один із відділів Першого (розвідувального) управління НКДБ УРСР.
У серпні, коли виникла загроза окупації Києва, Кудря дав згоду залишитися в тилу ворога для підпільної диверсійної й розвідувальної роботи. Він стає Кондратюком Іваном Даниловичем і обирає псевдонім “Максим”. На службі він більше не з’являється, змінює свою зовнішність, відпускає вуса. Для Кондратюка розробили легенду-біографію, за якою він – син репресованого священика, викладач української мови та літератури середньої школи.
У перший же день окупації Києва “Максим” вийшов на вулицю. З болем спостерігав, як фашисти та їхні поплічники грабували місто. Увечері він передав Кравченкові текст першої радіограми в Центр про становище в Києві. Однак Центр на позивні не відповідав. Щось не спрацювало.
“Максим” вимагав, щоб Ємець в обумовлений час виходив на зв’язок з Центром. Але наприкінці жовтня 1941 року повністю розрядилися батареї і зв’язок остаточно втратився.
У місті залишалися й інші працівники НКВС, зокрема І. Пісковий та К. Піменов. “Максим” знав про це. На третій день окупації Києва він зустрівся з ними й дізнався, що завдання вони виконали й найближчими днями пробиратимуться до своїх. “Максим” вирішив скористатися нагодою і передати інформацію через них.
Здавалося, все було зроблено для підготовки групи до бойових дій в умовах ворожої окупації. Та всього не передбачиш! Через тиждень панування фашистів із будинку № 16 на вулиці Інститутській, де знайшов притулок Кудря-Кондратюк, виселили усіх мешканців і дім зруйнували. У полум’ї пожежі згоріло все, що зберігалося у схованці. Група залишилася без зброї, шифрів.
“Максим” переселився на вулицю Пушкінську, 3. У тривожних клопотах минули остання декада жовтня й початок листопада 1941 року. “Максим” втратив надію на встановлення радіозв’язку з Центром. Не маючи жодних вістей про долю Піскового та Піменова, він вирішив продублювати інформацію, передану через них, доповнивши її новими даними про становище в Києві. Доставити інформацію він доручив Кравченкові та Ємцю, які потрапили в поле зору районної поліції, а тому залишатися в місті їм було небезпечно. До того ж рація не працювала і вони як радисти не могли зробити щось корисне для групи.
Перетнувши лінію фронту в районі Ольховатки Донецької області, Кравченко і Ємець 12 січня 1942 року без перешкод дісталися Старобільська, де розміщувався наркомат внутрішніх справ УРСР. Але “Максим” цього не знав.
Незважаючи на відсутність зв’язку з Центром, підпільники не припиняли розвідувальної роботи. Ще до приходу окупантів Кудря встановив зв’язок із Євгенією Бремер, німкенею за походженням, чоловік якої до війни працював в органах НКВС. За допомогою Бремер “Максим” познайомився з Раїсою Окіпною, котра згодом активно допомагала Кудрі збирати розвідувальну інформацію. Бремер забезпечила регулярне прослуховування московських радіопередач. Вона занотовувала повідомлення Інформбюро, а “Максим”, користуючись цими записами, складав тексти листівок. Євгенія на друкарській машинці розмножувала їх і розповсюджувала в місті. І хоча можливості групи були обмежені, правду про становище на фронтах підпільники доносили до киян.
“Максим” створив декілька диверсійних груп. Одна з них 1 травня 1942 року вчинила диверсію на перегоні Київ – Жмеринка: ешелон з боєприпасами та живою силою противника полетів під укіс. Ще одна диверсія була вчинена на станції Дарниця. Члени іншої групи зіпсували гальма трамваю, що перевозив гітлерівських офіцерів. Вагон їхав на Поділ і зійшов з рейок. Аварія коштувала життя багатьом окупантам.
Попри всі негаразди “Максим” не втрачав надії, що Центр вживе заходів, аби відновити зв’язок із групою. Так воно й сталося: У квітні 1942 року з підмосковного аеродрому піднявся літак, на борту якого були радист і два зв’язківці. Поблизу Білої Церкви літак потрапив під сильний обстріл зеніток, внаслідок чого пасажири десантувалися далеко від Києва – у районі Могилів-Подільського.
Майже три тижні добирався Трусов до Києва. Кілька разів дивом уникав облав і врешті-решт у травні 1942 року дістався до місця.
Ще складнішим був шлях на Київ у Лідії Росновської і радиста Олексія, що летіли разом із Трусовим. Під час приземлення Лідія підвернула ногу. Олексій допомагав супутниці пересуватись, несучи на плечах рацію та решту вантажу. Не раз радистові доводилося залишати апаратуру в безлюдних місцях, щоб потім повертатися по неї і рухатись далі. Лідія зовсім знесилилась. До того ж вона застудилася і захворіла. І все ж підпільниця дісталась до Києва, а Олексій, нажаль, загинув: коли він повертався за рацією, його схопили фашисти.
Росновська прийшла до Кудрі за кілька днів після появи Трусова в Києві. Іван Данилович був надзвичайно радий посланцям Москви. Він поселив їх у далекої родички Є.Бремер Капітоліни Василівни Ритво. Розвідники мали відпочити,
відновити сили.
Трусов і Росновська повідомили про нове завдання групі “Максима”, яке полягало в тому, щоб “приділити увагу” райхскомісару України Еріхові Коху. Кудря відрядив до Рівного, де містилася резиденція гауляйтера, свого заступника Дмитра Соболєва. Однак успішно виконати завдання посланцеві не вдалося і він повернувся до Києва.
За планом Центру Трусов і Росновська мали залишитися в Києві й вести розвідувальну роботу під керівництвом Кудрі. Проте реальних можливостей для їх надійної легалізації у “Максима” не було. Папери, якими забезпечила своїх посланців Москва, зникли разом із рацією. Родичі Лідії виїхали з Києва, тому розраховувати на їхню допомогу було не можливим. Усе це змусило “Максима” відправити їх назад із докладним звітом про виконану роботу.
Розвідник, що діє у лігві ворога, не застрахований від несподіванок. Їх, як відомо, ніхто не планує, трапляються вони завжди раптово. Виручають у таких випадках самовладання, мужність та винахідливість.

Автор: Говорун Катерина. ІЖ, КНУ Імені Тараса Шевченка. Опубліковано 15.10.2009