Великі шанувальники. Закінчення карьєри в зеніті слави.
Лев Толстой зберігав, як реліквію, хустинку, подаровану йому М. Заньковецькою після спектаклю «Наймичка». Один із небагатьох серед російських письменників-апологетів України, І.Бунін плакав на її спектаклях. Особлива сторінка в біографії М.Заньковецької — щиросердні стосунки з А.Чеховим, якому вона навіть збиралася допомогти у придбанні «хутірця» в Україні. Письменник-дослідник Микола Кагарлицький висловлює цілком вірогідне припущення, що образ знаменитої «Чайки», яка стала емблемою МХАТу, навіяний піснею «Ой горе тій чайці» у проникливому виконанні Марії Костянтинівни, а прототипом головної героїні цієї психологічної драми певною мірою була сама Заньковецька.
Композитор Чайковський приїхав до Одеси, коли там уперше було поставлено його оперу "Пікова дама". В цей же час у театрі драми виступали українські артисти, серед них і Заньковецька, давнім прихильником якої був композитор. Тепер вони зустрілися. Коли закінчилася прем'єра "Пікової дами", Заньковецька піднесла Чайковському лавровий вінок з написом: "Безсмертному від смертної". Другого дня Петро Ілліч відвідав виставу за участю Заньковецької. Після вистави підніс їй теж лавровий вінок з написом: "Безсмертній від смертного".
Її гра була феноменом психологічного проникнення в образ. Не дарма ж на спектаклі з участю Марії Костянтинівни такі медичні світила, як О.Богомолець і М.Скліфософський, приводили своїх студентів на «психологічний практикум». 1895 р. видатний український фотохудожник і кінооператор Альфред Федецький зняв серію психологічних етюдів для книги Ч.Дарвіна «Виявлення емоцій у людини і тварин», в яких актриса ілюструвала різноманітні душевні стани.
Навіть сам Станіславський захоплювався Заньковецькою: «То, что ею сделано, говорит про большой талант… талант исключитльный… я бы сказал, истинно народный».
Тим часом минав 1922 рік, сороковий рік вірного і щирого служіння М.Заньковецької сцені, яку вона вирішила залишити. Кажуть, 70-річна Сара Бернар грала шістнадцятирічну Джульєтту. Не знаємо, наскільки сценічним було це видовище. Марія Костянтинівна не хотіла переходити на «вікові» ролі, вважаючи водночас, що зображати молодих закоханих дівчат їй просто не личить. Для останнього виступу було вибрано кілька уривків з різних п’єс її улюбленого репертуару. Особливо сильно провела вона свою роль у «Безталанній», згадувала художниця-емігрантка Катерина Антонович. У залі була істерика, майже всі глядачі плакали… Скільки повинно бути в артистки тонкого душевного почуття, розуму й сили волі, щоб добровільно відмовитися від сцени. Не пережити саму себе, а одійти в зеніті слави. Мало хто з митців театру це зрозуміє і зможе, а вона, Марія Заньковецька, — змогла…
«У той голодний час найціннішими подарунками, що їй принесли на прощання, — були: мішок пшеничного борошна та мішок гречаної крупи!»
Стоячи біля рампи, протягом шести (!) годин артистка вислуховувала привітання. За розповідями очевидців, вона не змогла втримати вдячних сліз, коли було зачитано постанову уряду, якою М.Заньковецькій надавалося звання народної артистки республіки. Першої народної.
Після цього вона ще деякий час очолювала Народний театр у Ніжині, разом з Саксаганським організувала Народний театр у Києві, на базі якого у 1922 році було створено Театр ім.Заньковецької (тепер Львівський український драматичний театр ім.Марії Заньковецької). Але згодом вже немолода Марія почала хворіти, і активно працювати ставало дедалі важче. Останні свої роки вона провела у своїй квартирі на вулиці Великій Васильківський, час від часу приймаючи в себе вузьке коло друзів.
Уривки зі статті студентки ІЖ КНУ ім. Шевченка Машавець Анастасії
Опубліковано: 11.10.2009 р.