Окупація України, вплив на творчість Раїси Окіпної

«Згадую, як ставши студенткою Театрального інституту імені Карпенко-Карого, працювала адміністратором в ТЮГ (так з 80-ті роки називався Київський Державний театр юного глядача на Липках).
Продивившись велику кількість вистав, поспілкувавшись з акторами, поставила пряме та згідно мого віку питання: «Чому актор Володимир Коршун без звання, адже він так чудово грає?» Відповіді, нажаль, не було. Лише хитання головою на знак згоди з моєму правильною думкою. Але одного разу, я почула, як хтось прошепотів: «Кажуть при німцях працював…» Ранок 22 червня 1941 року поділило людей на своїх та чужих, не тільки на передовій, а й у тилу, а багатьом поставило не приємне тавро, з яким їм довелося жити до останніх днів. І лише час зміг усе поставити на свої місця та реабілітувати давно забиті імена артистів…»
Ганна Лемещенко
Як відомо, у роки фашистської окупації колективи радянських театрів, в тому числі й українських, були евакуйовані в Казахстан та Узбекистан та цей період їх діяльності уважно вивчений театрознавцями. На приклад життя київських театрів під час окупації в усій кольорах описала Лілія Новоселицька, яка зібрала унікальні матеріали, які згодом зайняли гідні позиції у Театральному музеї. Але, нажаль, історія функціонування театрів, працюючих на окупованих землях, довгий час залишалося таємницею, також як і відомості про їх акторів, а питання «Чи проживали на окупованих територіях?» втратило свою актуальність відносно недавно
Отже, як все ж таки окупована Україна вплинула на людей, які у них були думки з цього приводу?
Повсякденне життя киян в умовах окупації дуже тяжке (вересень 1941 – листопад 1943).
У сучасній українській історіографії останнім часом (1995–2006 рр.) приділяється певна увага проблемам окупації. Перед тут ведуть роботи, присвячені блоку економічних питань (роботи І. Г. Вєтрова про економічну експансію третього рейху в Україні, О. В. Потильчака про експлуатацію трудових ресурсів України гітлерівською Німеччиною у роки окупації). П. В. Рекотов здійснив реконструкцію системи органів управління на окупованій території України. Цінними є роботи В. Ю. Короля про долі радянських військовополонених та становище інтелігенції під час окупації і її співпрацю з німецькою владою. Із цілої низки проблем історії окупації, які потребують дослідження, увагу українських істориків привертають духовне та культурне життя населення в роки окупації. Релігійне життя досліджують Ю. В. Волошин, В. В. Гордієнко, О. Є. Лисенко, І. М. Грідіна. Освіта періоду окупації стала предметом дослідження В. Ленської, О. В. Потильчака. Комплексні роботи щодо німецького окупаційного режиму здійснили І. С. Тарнавський, А. В. Скоробогатов і В. А. Нестеренко. Але, якщо порівняти здобутки сучасної української історіографії з, наприклад, російською історіографією, то таких праць, як монографія Б.В. Соколова «Окупація. Правда і міфи» (2003 р.), нашим історикам ще треба створювати. Друге, що відрізняє роботи російських колег – це дослідження проблем окупації через призму психо-історії (Є. С. Сенявська), накопичення джерел щодо повсякденного життя в умовах окупації (Л. М. Пушкарьов, П. П. Данилов). Дослідження повсякденного життя під час окупації, зокрема Києва в вересні 1941 р. – листопаді 1943 р., має опиратися на джерельну базу не тільки традиційного типу, а й із залученням «усної історії», мемуарної літератури, спогадів. На солідній джерельній базі створена в 1995 р. монографія Т. В. Вронської «В умовах війни: життя та побут населення міст України (1943–1945 рр.) », що дало можливість автору дослідити проблеми житла, санітарно-епідеміологічного стану, постачання продуктами харчування і промисловими товарами. Цінним історичним джерелом є документальна повість Д. В. Малакова «Оті два роки … У Києві при німцях» (2002 р.) У 2002 р. в Україні перевидана книга Ф. Пігідо – Правобережного в якій є великий розділ «Два роки німецької окупації». Як же жили кияни в період окупації? Про ці 778 днів «при німцях» В. Грузин, представляючи книгу Д. В. Малакова як редактор, в кількох штрихах змалював повсякденність киян: «Знищене житло. Щоденний голод. Брак тепла, одягу, світла. Постійна загроза самому існуванню. Присутність смерті і відсутність надії. Зверхність чужинця, який заволодів правом на твоє життя. Скажіть, що може бути гіршим?» Із структур повсякденності найзлободеннішим очевидно в окупаційному Києві було житло. На початок війни в Києві мешкало 930 тис., а на час визволення (листопад 1943 р.) – 70 тис. Зменшення – в 13 разів(!). Але й при цьому кияни залишались фактично без житла, бо місто було зруйновано на 40 %. Суцільних руйнувань зазнало 3 км забудов: 940 великих житлових і адміністративних будівель. Окупаційна влада взяла на облік весь вцілілий житловий фонд міста. Стихійне переселення тривало лише перший тиждень окупації. Комендант Києва наказав кербудам негайно закрити всі вільні квартири і заявити про них у районні управи не пізніше 5 днів після оголошення наказу. Самовільний в’їзд у квартири суворо заборонявся, а винні каралися. Окупаційна влада здійснювала перманентне переселення киян з кращих квартир у гірші. Поліпшене житло займали функціонери окупаційної адміністрації або бронювалося для приїжджих. Ворота будинків вночі замикалися й охоронялися сторожами. Вночі весь Київ був у суцільній темряві. Світло горіло лише в тих будинках, де проживали німці. Киянам заборонялося користуватися електроенергією, за порушення цієї заборони загрожував розстріл. Якщо в будинках патрулі помічали інші джерела освітлення, вони без попередження стріляли у вікна. Після обліку всього житла окупаційна влада через районні житлові управління почала приймати заяви на поселення, але до зими (1941/ 1942) квартири не надавались, населення знаходилось на вулиці. Міська управа була вимушена через газету запропонувати населенню займати вільні квартири самостійно, попередивши двірників. Платили в радянських карбованцях (1,32 крб. за кубометр житла і 4 крб. з кожного члена сім’ї за комунальні послуги). Радянські гроші ходили паралельно з німецькими: 10 карбованців дорівнювали 1 німецькій марці. Німецька влада відновила роботу двох турбін ТЕЦ, трамвайну електростанцію, електромережа була відновлена на весну 1942 р. тільки в центральній частині міста.
У жовтні 1941 р. німці відновили трамвайний рух за 4 маршрутами. Спочатку мешканці Києва користувалися трамваєм, але могли входити тільки через задній майданчик, оскільки передніми дверима користувалися виключно німці. За порушення цього правила загрожував розстріл. Вартість квитка для киян становила 50 коп. Але через місяць в Києві почали розповсюджуватися чутки, що хтось застрелив німця в трамваї. З цієї причини з другої половини грудня 1941 р. трамваї ходили «тільки для німців».
Водопостачання (водопровід) німці теж відновили. Зруйнований він був відступаючими більшовиками. Але працював він не повсюдно: у квартали, де були підірвані будинки, вода не подавалася.
Німецька влада намагалася відновити роботу промислових об’єктів, які мали працювати на її армію та забезпечувати комунальне господарство, побутові потреби, харчування населення. Були відновлені і почали працювати маслозаводи, консервна фабрика, дріжджовий завод, кондитерські цехи фабрики К. Маркса, тютюнова фабрика, пивоварний та лікерні заводи. Міська управа організувала біржу праці, одразу ж було наказано всім зареєструватися – чоловікам і жінкам віком від 16 до 60 років. Поряд з біржею праці в Києві були створені бюро з набору робочої сили для Німеччини. За спогадами Ф. Пігідо-Правобережного місцеве населення (українці) суттєво допомагали у відбудові цукрових заводів. 8 січня 1942 р. генерал-комісар Києва Квітцрау видав розпорядження про загальну трудову повинність. Ті, хто не з’являвся у визначене місце, підлягали покаранню (від таборів примусової праці до «тяжких покарань» ;). З 1 березня 1942 р. усі кияни, зайняті на різних роботах, отримали трудові картки із потижневими записами про безперервність роботи керівників підприємств і установ, де вони працювали.
У жовтні 1941 р. окупаційна влада через міську газету оголосила, що всі кияни отримуватимуть по 200 г хліба щоденно. Для цього кербуди склали списки, але вже 16 жовтня хліб припинили видавати. Ще двічі – 16 і 30листопада, а також кілька разів у грудні за такими ж списками видавали хліб, а далі кияни вже нічого не отримували. У магазинах двічі поступав у продаж оселедець, давали по 500 г на людину. А в грудні 1941 р. централізована торгівля в Києві припинилася. Залишилось два джерела для здобування харчів. Перше – багатокілометрові піші походи в сусідні села. Але після 7 квітня 1942 р. усі походи на села окупаційна влада заборонила. Друге – це базари, де панували шалені ціни та спекуляція. Склянка житнього борошна коштувала 10 руб., солі – 10 руб., 1 кг сала – 1000 руб., 1 літр молока – 45 руб. Працювали Сінний, Єврейський, Володимирський та Бессарабський базари. Окупаційна влада фактично не займалася питаннями освіти.
Була спроба відновити початкову школу (1–4 кл.): за роки окупації діяло всього 40 народних шкіл (6,5 тис. учнів, у той час як до війни було 100 тис. учнів). З вузів у Києві частково продовжував навчальний процес лише сільськогосподарський інститут. Працювало 2 школи для «фольксдойче» та «райхсдойче», в яких викладали німці.
У Києві фактично згасло культурно-мистецьке життя. Доросле населення за звичкою відвідувало кінотеатри, де демонстрували виключно німецькі пропагандистські кіножурнали. Але після облав «культпоходи» припинилися. В Києві працювало радіо, але більшість передач було німецькою і лише декілька – українською.
Це лише побіжний, фрагментарний огляд деяких основних структур повсякденності киян в умовах окупації, що окреслюють майбутні синтетичні праці з цієї проблеми. Варто також висвітлити проблему «зіткнення цивілізацій» саме через призму повсякденності, ставлення до церкви, активізації релігійного життя, змішані шлюби, мотиви радянської влади, що знищувала продукти, житло і залишила своїх громадян на «випаленій землі», та багато інших
Артистів того часу теж потихеньку забували…
Про радянських артистів того жорстокого часу ходило дуже багато легенд, найяскравішими з яких були історії Київської великої опери, театр «Гроно», Театр оперети. До сьогоднішнього дня жива пам’ять про Раїсу Окіпну, іменем якої названа одна з лівобережних вулиць нашого міста – Києва.
Історія демонструє нам яскравий творчий шлях оперної співачки, життя якої, нажаль, обірвалося у неволі, у гестапо.
ГЕСТАПО - сім літер, які не залишають людського розуму й до сьогодні, це слово, яке на протязі двадцяти років змушувало трястися Німеччину та усю Європу. Люди, які працювали на цю організацію були безжальні, вистежували, а потім вбивали сотні та тисячі людей, вони принесли страждання мільйона людських душ
Дуже шкода, що імені Раїса Окіпна немає у біографічних енциклопедіях «Митці України» та «Мистецтво України», також як і немає біографій багатьох людей, життя та творчість яких ділилося на два періоди – довоєнний та воєнний час.

Автор: Говорун Катерина. ІЖ, КНУ Імені Тараса Шевченка. Опубліковано 15.10.2009