Великі жінки в українській історії

Великі шанувальники. Закінчення карьєри в зеніті слави.

Лев Толстой зберігав, як реліквію, хустинку, подаровану йому М. Заньковецькою після спектаклю «Наймичка». Один із небагатьох серед російських письменників-апологетів України, І.Бунін плакав на її спектаклях. Особлива сторінка в біографії М.Заньковецької — щиросердні стосунки з А.Чеховим, якому вона навіть збиралася допомогти у придбанні «хутірця» в Україні. Письменник-дослідник Микола Кагарлицький висловлює цілком вірогідне припущення, що образ знаменитої «Чайки», яка стала емблемою МХАТу, навіяний піснею «Ой горе тій чайці» у проникливому виконанні Марії Костянтинівни, а прототипом головної героїні цієї психологічної драми певною мірою була сама Заньковецька.

Композитор Чайковський приїхав до Одеси, коли там уперше було поставлено його оперу "Пікова дама". В цей же час у театрі драми виступали українські артисти, серед них і Заньковецька, давнім прихильником якої був композитор. Тепер вони зустрілися. Коли закінчилася прем'єра "Пікової дами", Заньковецька піднесла Чайковському лавровий вінок з написом: "Безсмертному від смертної". Другого дня Петро Ілліч відвідав виставу за участю Заньковецької. Після вистави підніс їй теж лавровий вінок з написом: "Безсмертній від смертного".
Її гра була феноменом психологічного проникнення в образ. Не дарма ж на спектаклі з участю Марії Костянтинівни такі медичні світила, як О.Богомолець і М.Скліфософський, приводили своїх студентів на «психологічний практикум». 1895 р. видатний український фотохудожник і кінооператор Альфред Федецький зняв серію психологічних етюдів для книги Ч.Дарвіна «Виявлення емоцій у людини і тварин», в яких актриса ілюструвала різноманітні душевні стани.

Навіть сам Станіславський захоплювався Заньковецькою: «То, что ею сделано, говорит про большой талант… талант исключитльный… я бы сказал, истинно народный».

Тим часом минав 1922 рік, сороковий рік вірного і щирого служіння М.Заньковецької сцені, яку вона вирішила залишити. Кажуть, 70-річна Сара Бернар грала шістнадцятирічну Джульєтту. Не знаємо, наскільки сценічним було це видовище. Марія Костянтинівна не хотіла переходити на «вікові» ролі, вважаючи водночас, що зображати молодих закоханих дівчат їй просто не личить. Для останнього виступу було вибрано кілька уривків з різних п’єс її улюбленого репертуару. Особливо сильно провела вона свою роль у «Безталанній», згадувала художниця-емігрантка Катерина Антонович. У залі була істерика, майже всі глядачі плакали… Скільки повинно бути в артистки тонкого душевного почуття, розуму й сили волі, щоб добровільно відмовитися від сцени. Не пережити саму себе, а одійти в зеніті слави. Мало хто з митців театру це зрозуміє і зможе, а вона, Марія Заньковецька, — змогла…

«У той голодний час найціннішими подарунками, що їй принесли на прощання, — були: мішок пшеничного борошна та мішок гречаної крупи!»

Стоячи біля рампи, протягом шести (!) годин артистка вислуховувала привітання. За розповідями очевидців, вона не змогла втримати вдячних сліз, коли було зачитано постанову уряду, якою М.Заньковецькій надавалося звання народної артистки республіки. Першої народної.

Після цього вона ще деякий час очолювала Народний театр у Ніжині, разом з Саксаганським організувала Народний театр у Києві, на базі якого у 1922 році було створено Театр ім.Заньковецької (тепер Львівський український драматичний театр ім.Марії Заньковецької). Але згодом вже немолода Марія почала хворіти, і активно працювати ставало дедалі важче. Останні свої роки вона провела у своїй квартирі на вулиці Великій Васильківський, час від часу приймаючи в себе вузьке коло друзів.

Уривки зі статті студентки ІЖ КНУ ім. Шевченка Машавець Анастасії

Опубліковано: 11.10.2009 р.

Дебют на великій сцені. Початок блискучої карьєри.

Микола Садовський познайомив Марію Костянтинівну зі справжнім батьком українського театру – Марком Лукичем Кропивницьким. Треба сказати, що Кропивницький не відразу розпізнав у сором’язливій тендітній панночці майбутню легенду української сцени. Але вже перший її дебют у «Наталці-Полтавці» 27 жовтня 1882 року у театрі Єлисаветграда (нині це Кіровоград) засвідчив, що народилася нова актриса нового театру. Потім Кропивницький завжди пишався, що став її сценічним батьком. На тій самій першій виставі Заньковецька буквально знепритомніла, почувши як після першої арії Наталки «Віють вітри» за кулісами зло і дико зареготала група недоброзичливих артистів. Її відра і коромисла просто впали на підлогу. Але вона взяла себе в руки, та після першої дії за кулісами залилася гіркими сльозами і знову знепритомніла. Викликали лікаря, ледве привели її до тями. І з величезним успіхом артистка дограла виставу.

Відтоді на сцені часто грала непритомність так переконливо, що навіть партнери жахались і вірили. Згадує Борис Романицький, який молодим дебютантом грав Дмитра у п’єсі М.Старицького «Не судилось», де Заньковецька у віці шістдесяти (!) років чарівно грала молоду Катрю: «Підбігаю до Катрі-Заньковецької, нахиляюсь, щоб узяти й підняти її, беру за руку — рука якась одубіла, глянув на обличчя, на всю постать непритомної Катрі і… буквально злякався… знепритомніла не Катря, а сама актриса… Що ж робити? «Чого ж ти стоїш, дурний, бери!» — почувся шепіт «непритомної» Катрі. В найжахливіших психологічних ситуаціях своїх героїнь актриса ніколи не втрачала самоконтролю, хоч уміла плакати рясними справжніми слізьми і зворушувати глядачів так, що плакали в залі навіть чоловіки.

Співпереживання, співчуття, здатність відчути іншого, як саму себе — чи не найсильніша риса Заньковецької як актриси й людини. Правдами-неправдами роздобувала гроші арештованим бунтарям. Неодноразово жили в неї молоді актори і актриси. Вона їх годувала (неперевершено варила борщ), одягала, навіть посаг справляла. «Де горе — там вона», — згадували сучасники.

З відстані нинішнього часу ми можемо судити про будь-які акторські таланти минулого тільки за спогадами їхніх сучасників. «Талант Заньковецької, — писав Іван Нечуй-Левицький, — ефектний, колоритний, блискучий, показний; на ньому знати одлиск південного колориту… Голос у Заньковецької дзвінкий, альтовий, металічний і голосний; його чути у найдальших закутках театру. Вдача її жвава і дуже нервова, і почутлива, через те й талант її нервовий, маючи найбільш впливову, навіть заразливу силу… Коли вона грає, то ніби сама у своїх почуваннях, у своїй душі особисто перебуває й переживає долю зображуваного через неї типу…

Талант Заньковецької дано їй зроду; його дала їй мати-натура, тим-то вона на сцені грає так натурально, так легко, ніби просто, без найменшої напруги. Але тонке й детальне її грання показує, що вона немало дбала про розвиток своїх природжених скарбів; видко, що вона все обмірковувала, що вона втямлювалась у психічні ситуації зображуваних на сцені типів, доки не втямила їх цілком, до найглибшого зворушення їх думок і гадок, їх вдачі, їх психічних, часом дуже складних і глибоких ситуацій».

Суворін, відомий театрал, що, до речі, суто по-імперському сприймав українство й українську мову, відразу вловив силу, могуть і оригінальність таланту Марії Заньковецької. Скористаємось його оцінкою, наведеною у блискучому і багато в чому неперевершеному дослідженні «До ювілею М. К. Заньковецької» Симона Петлюри (1907 р.):

«Это актриса с талантом большим, самостоятельным, оригинальным; натура, вся сотканная из самых чувствительных нервов. Подвижность её лица и всей её фигуры подчиняются душевным движениям с необыкновенною правдою. Про эту артистку нельзя сказать, что она или особенно хороша в драматических порывах, или в более спокойных проявлениях жизни; она везде — сама правда, поэтическая правда во всей её прелести. Это одна из тех немногих (курсив С. Петлюри) актрис, которые с первого же слова на сцене говорят вам о своем выдающемся таланте и его свежести, не запятнанной никакими подражаниями кому бы то ни было». «… Я прямо говорю, другой такой актрисы я никогда не видел. Я сравнил бы её с Сарой Бернар, но эта актриса никогда меня не трогала, тогда как у Заньковецкой очень много чувства и нервности в игре». «Подобной артистки нет у нас и за всю нашу память не было…» І це сказано в час, коли на театральних підмостках Москви і Петербурга сяяли зірки Віри Коміссаржевської, Марії Єрмолової, Марії Савіної, Антоніни Нежданової, Гликерії Федотової…«Г-жа Заньковецкая неподражаема в драмах Карпенка-Карого, в которых соединились для неё и Шекспир, и Гете, и Шиллер, и Островский».

М.Заньковецька стала артистичним символом української нації. «І як Шевченка, за Костомаровим, український народ наче обібрав для того, щоб він опоетизував у своїй творчості поетичній страждання народні, так і Заньковецьку обібрала сама доля української нації для високої місії: стати за сценічне опоетизування страждань українського народу», — стверджував С.Петлюра. Заради «бідної України» актриса не погодилася змінити українську сцену на російську, незважаючи на «більші» ролі, більші гроші і більшу славу. Чи не приклад це для тих, хто в наші часи, не пересиливши ще навіть дитячого дисканту, зривається на «зелене» крило закордонного птаха удачі?

І дійсно, перейти на петербурзьку сцену Марію Заньковецьку вмовляли не лише столичні театрали, а й Чехов, Толстой, Стасов. Їй обіцяли на рік 24 тисячі рублів. Актриса відповіла: «Я не проміняю 24 тисячі рублів на 24 мільйони». Стільки тоді було українців… «Наша Украина слишком бедна, чтобы её можно было покинуть. Я слишком люблю её, мою Украину, и её театр, чтобы принять ваше предложение» -- так пролунала відповідь Марії Заньковецької на пропозицію Олексія Суворіна «ощасливити російську сцену» — перейти примадонною до Малого театру.

Уривки зі статті студентки ІЖ КНУ ім. Шевченка Машавець Анастасії

Опубліковано: 11.10.2009 р.

«Де йшла вона – там сходили троянди,

Куди дивилася – зірки.

Із сліз її – займались діаманти,

З зітхань – знімалися чайки.

Хто чув її, той чув наш степ зелений,

Стояв у нашому гаю.

Той розумів наш біль і гнів шалений

І плакав в нашому краю»

О. Олесь

В цих словах видатного поета викладено вся та безмежна любов та повага українського народу до унікального таланту однієї з найвидатніших українок усіх часів, яка назавжди ввійшла в історію як перша народна артистка нашої країни, як людина, щиро віддана Батьківщині, ідеї створення власного, українського театру, вшанування рідної, української мови, а також як людина, навіки закохана «в свою маленьку Україну», що була для неї цінніша за будь-які гроші. Марія Костянтинівна Заньковецька.

І їй вдалося запалити свою зірку дуже яскраво – стати першою відомою на весь світ саме українською акторкою, зробити неабиякий внесок у створення і розвиток української сцени, і вписати своє ім’я в один ряд із корифеями українського театру – Михайлом Кропивницьким, Михайлом Старицьким, Панасом Саксаганським, Іваном Карпенко-Карим, і Миколою Садовським – коханням усього її життя, натхненням усієї її творчості. Але заручитися навіки, виявляється, можна не лише з чоловіком. Марії Заньковецькій одягли на палець перстень, символічно заручаючи її зі сценою. "Я кохалася у мистецтві, - писала Марія, - любов до сцени стала моїм життям. Я не могла більше боротися зі своїм коханням і, порвавши зі всіма своїми, поступила на сцену".

Ця доля не може не справляти враження, її творчий і життєвий шлях не може не викликати захоплення, а її внесок в українську культуру XIX ст. не може залишитися неоціненним.

Вона. Та, що дала життя практично всім героїням класичної української драматургії від І.Котляревського до М.Старицького, М.Кропивницького, І.Карпенка-Карого, П.Мирного. Так, вона. Зірка сцени. Улюблениця публіки.

В її репертуарі не було ролей зі світової класики – в цьому плані можливості українського театру на той час були надто обмежені. Як казала сама Марія Костянтинівна в промові на I Всеросійському з’їзді сценічних діячів 1898 року в Москві, «малоруський народ позбавляється (цензурою ) можливості ознайомитися з творами європейських класиків, з особами своєї історії, а артисти малоруських труп не можуть у достатній мірі розвивати свої сили, змушені діяти в надто вузькій сфері, усунені від тих широких горизонтів, які їм розкривають… твори великих творців інших літератур». І хоча вона не зіграла Шекспіра, і так і не приміряла на себе образ Офелії або Джульєтти, чи не здається вам, що Марія Заньковецька цього ніколи особливо й не прагнула? Хоча б тому, що органічно почувалася Наталкою-Полтавкою, Наймичкою, Марусею Богуславкою, Безталанною, Бондарівною, навіть Сарою («Жидівка-вихрестка» ;), циганкою Азою, полькою Зосею («Сава Чалий» ;), Єленою (Богдан Хмельницький» ;) … «Госпожа Заньковецкая – казав відомий російскьий театральний критик Суворін, -- неподражаема в драмах Карпенко-Карого, в которых соединились для нее и Шекспир, и Гете, и Шиллер, и Островский».

Марія походить з роду Адасовських, що мешкав у селі Заньки на Чернігівщині, де і народилася майбутня зірка 22 липня 1854 року. Рід козацький, згодом дворянський, в якому завжди шанували традиції і звичаї предків. Батько Марії мав приємний баритон, і в додаток до адвокатської діяльності, керував місцевим церковним хором. Мати Марії, також Марія Адасовська, відзначалася великим розумом і була характерницею – лікувала людей. Пам’ятаючи про веселе дитинство у Заньках, Марія Адасовська згодом обере собі псевдонім Заньковецька. З десяти років Марія почала навчання у приватному пансіоні Осовської в Чернігові. На той час програма цього закладу відзначалася досить серйозним рівнем викладання. Дівчинка з великим задоволенням поринула у світ знань, але більше за все любила імпровізувати на уроках танців, занять пантомімою. До того ж, вона чудово співала (її дитячий «янгольський» голосочок переріс у гарне звучне меццо-сопрано), брала уроки співу в консерваторії м. Гельсінки. Коли Марії виповнилося шістнадцять років, постало питання про подальше серйозне навчання. Вона прагнула вступити до консерваторії, аби професійно вчитися співу. Але батьки й слухати не хотіли про майбутню кар'єру дочки як співачки. Звісно, вони не могли не помічати артистичних здібностей своєї доньки, не могли не бачити, що їй уже замало церковного співу та аматорських вистав. І те, що її все рівно не залишали мрії про сцену паризького Гранд Опера… Тимчасовий вихід дівчина знайшла у виставах так званого "благородного театру" у Ніжині. Грала здебільшого у співочих ролях: водевілях і комедіях російською мовою.

Уривки зі статті студентки ІЖ КНУ ім. Шевченка Машавець Анастасії

Опубліковано: 11.10.2009 р.

Історія створення та існування підпільної організації «Максим», в якій Раїса Окіпна грала дуже велику роль

На той час існувало багато підпільних організацій, наприклад організація «Максим».
«Максим» підпільна організація, утворена після окупації Києва під керівництвом Івана Кудрі.
1938 році Кудрю рекомендували в апарат зовнішньої розвідки. У березні 1941-го його відрядили до Києва, де він очолив один із відділів Першого (розвідувального) управління НКДБ УРСР.
У серпні, коли виникла загроза окупації Києва, Кудря дав згоду залишитися в тилу ворога для підпільної диверсійної й розвідувальної роботи. Він стає Кондратюком Іваном Даниловичем і обирає псевдонім “Максим”. На службі він більше не з’являється, змінює свою зовнішність, відпускає вуса. Для Кондратюка розробили легенду-біографію, за якою він – син репресованого священика, викладач української мови та літератури середньої школи.
У перший же день окупації Києва “Максим” вийшов на вулицю. З болем спостерігав, як фашисти та їхні поплічники грабували місто. Увечері він передав Кравченкові текст першої радіограми в Центр про становище в Києві. Однак Центр на позивні не відповідав. Щось не спрацювало.
“Максим” вимагав, щоб Ємець в обумовлений час виходив на зв’язок з Центром. Але наприкінці жовтня 1941 року повністю розрядилися батареї і зв’язок остаточно втратився.
У місті залишалися й інші працівники НКВС, зокрема І. Пісковий та К. Піменов. “Максим” знав про це. На третій день окупації Києва він зустрівся з ними й дізнався, що завдання вони виконали й найближчими днями пробиратимуться до своїх. “Максим” вирішив скористатися нагодою і передати інформацію через них.
Здавалося, все було зроблено для підготовки групи до бойових дій в умовах ворожої окупації. Та всього не передбачиш! Через тиждень панування фашистів із будинку № 16 на вулиці Інститутській, де знайшов притулок Кудря-Кондратюк, виселили усіх мешканців і дім зруйнували. У полум’ї пожежі згоріло все, що зберігалося у схованці. Група залишилася без зброї, шифрів.
“Максим” переселився на вулицю Пушкінську, 3. У тривожних клопотах минули остання декада жовтня й початок листопада 1941 року. “Максим” втратив надію на встановлення радіозв’язку з Центром. Не маючи жодних вістей про долю Піскового та Піменова, він вирішив продублювати інформацію, передану через них, доповнивши її новими даними про становище в Києві. Доставити інформацію він доручив Кравченкові та Ємцю, які потрапили в поле зору районної поліції, а тому залишатися в місті їм було небезпечно. До того ж рація не працювала і вони як радисти не могли зробити щось корисне для групи.
Перетнувши лінію фронту в районі Ольховатки Донецької області, Кравченко і Ємець 12 січня 1942 року без перешкод дісталися Старобільська, де розміщувався наркомат внутрішніх справ УРСР. Але “Максим” цього не знав.
Незважаючи на відсутність зв’язку з Центром, підпільники не припиняли розвідувальної роботи. Ще до приходу окупантів Кудря встановив зв’язок із Євгенією Бремер, німкенею за походженням, чоловік якої до війни працював в органах НКВС. За допомогою Бремер “Максим” познайомився з Раїсою Окіпною, котра згодом активно допомагала Кудрі збирати розвідувальну інформацію. Бремер забезпечила регулярне прослуховування московських радіопередач. Вона занотовувала повідомлення Інформбюро, а “Максим”, користуючись цими записами, складав тексти листівок. Євгенія на друкарській машинці розмножувала їх і розповсюджувала в місті. І хоча можливості групи були обмежені, правду про становище на фронтах підпільники доносили до киян.
“Максим” створив декілька диверсійних груп. Одна з них 1 травня 1942 року вчинила диверсію на перегоні Київ – Жмеринка: ешелон з боєприпасами та живою силою противника полетів під укіс. Ще одна диверсія була вчинена на станції Дарниця. Члени іншої групи зіпсували гальма трамваю, що перевозив гітлерівських офіцерів. Вагон їхав на Поділ і зійшов з рейок. Аварія коштувала життя багатьом окупантам.
Попри всі негаразди “Максим” не втрачав надії, що Центр вживе заходів, аби відновити зв’язок із групою. Так воно й сталося: У квітні 1942 року з підмосковного аеродрому піднявся літак, на борту якого були радист і два зв’язківці. Поблизу Білої Церкви літак потрапив під сильний обстріл зеніток, внаслідок чого пасажири десантувалися далеко від Києва – у районі Могилів-Подільського.
Майже три тижні добирався Трусов до Києва. Кілька разів дивом уникав облав і врешті-решт у травні 1942 року дістався до місця.
Ще складнішим був шлях на Київ у Лідії Росновської і радиста Олексія, що летіли разом із Трусовим. Під час приземлення Лідія підвернула ногу. Олексій допомагав супутниці пересуватись, несучи на плечах рацію та решту вантажу. Не раз радистові доводилося залишати апаратуру в безлюдних місцях, щоб потім повертатися по неї і рухатись далі. Лідія зовсім знесилилась. До того ж вона застудилася і захворіла. І все ж підпільниця дісталась до Києва, а Олексій, нажаль, загинув: коли він повертався за рацією, його схопили фашисти.
Росновська прийшла до Кудрі за кілька днів після появи Трусова в Києві. Іван Данилович був надзвичайно радий посланцям Москви. Він поселив їх у далекої родички Є.Бремер Капітоліни Василівни Ритво. Розвідники мали відпочити,
відновити сили.
Трусов і Росновська повідомили про нове завдання групі “Максима”, яке полягало в тому, щоб “приділити увагу” райхскомісару України Еріхові Коху. Кудря відрядив до Рівного, де містилася резиденція гауляйтера, свого заступника Дмитра Соболєва. Однак успішно виконати завдання посланцеві не вдалося і він повернувся до Києва.
За планом Центру Трусов і Росновська мали залишитися в Києві й вести розвідувальну роботу під керівництвом Кудрі. Проте реальних можливостей для їх надійної легалізації у “Максима” не було. Папери, якими забезпечила своїх посланців Москва, зникли разом із рацією. Родичі Лідії виїхали з Києва, тому розраховувати на їхню допомогу було не можливим. Усе це змусило “Максима” відправити їх назад із докладним звітом про виконану роботу.
Розвідник, що діє у лігві ворога, не застрахований від несподіванок. Їх, як відомо, ніхто не планує, трапляються вони завжди раптово. Виручають у таких випадках самовладання, мужність та винахідливість.

Автор: Говорун Катерина. ІЖ, КНУ Імені Тараса Шевченка. Опубліковано 15.10.2009

Історія створення підпільного руху на Україні, участь у ньому Раїси Окіпної

Підпільний рух започаткувався на Донбасі, саме про історію початку розвиту підпільного руху хотілося б розповісти.
Визначено, що партійно-радянське керівництво надавало особливої уваги розгортанню визвольної боротьби серед населення в промислових районах, містах, селищах, сільських населених пунктах окупованої території. Вимоги, поставлені перед партійними та радянськими керівниками, були, перш за все, націлені на утворення партійного підпілля, яке мало стати основою всього підпільного руху. Напередодні окупації на Донбасі була сформована досить розгалужена мережа підпілля: Ворошиловградський та Сталінський обкоми КП (б) У, 74 міськкоми та райкоми, 137 нелегальних партійних осередків; усього для підпільної роботи в тилу ворога було залишено 1275 комуністів. Але з перших днів окупації в роботі партійного підпілля виникли труднощі, пов’язані насамперед з тим, що при формуванні підпільної мережі мали місце численні недоліки та помилки, що призвело до розгрому частини підпільних організацій і загибелі їх керівників. Тому робота щодо відновлення та розширення нелегальних партійних організацій стала одним з головних напрямків діяльності ЦК КП(б) У, підпільного ЦК КП(б) У та УШПР, які з жовтня 1942 року значно посилили практичну допомогу підпіллю.
На Донбасі активно боролися проти гітлерівських окупантів представники різних верств населення – робітники, селяни, інтелігенція. Їх боротьба виявлялася у різноманітних формах та методах. Найбільш масовим був саботаж на підприємствах вугільної, машинобудівної промисловості, транспорті, сільському господарстві. Показово, що внаслідок активної діяльності підпільників окупантам не вдалося скористатися промисловим потенціалом Донбасу. У той час, як окупаційна влада мала на меті видобувати у Донбасі не менш 300 тис. тонн вугілля щомісячно, фактичний видобуток становив лише 62 269 тонн, або 22,5% від потрібного. У Маріуполі та Сталіно окупантам так і не вдалося налагодити металургійне виробництво та відновити енергетичне постачання заводів.
Характерною рисою широкомасштабної боротьби, що розгорнулася на окупованій території України, було одночасне існування двох ідеологічно протилежних напрямків: комуністичного і націоналістичного. Керівництво ОУН у будь-який спосіб намагалося поширити ідеї українського націоналізму на землях Східної України. Задля досягнення цієї мети вже на початку війни до Донбасу були відправлені спеціальні похідні групи для утворення мережі осередків українського націоналістичного підпілля.
Первинні осередки ОУН з’явилися у кількох містах Донбасу; їх керівниками стали переважно представники місцевої інтелігенції та люди, що зазнали утисків з боку радянської влади. Одним з основних напрямків діяльності ОУН було створення легальних місцевих організацій ”Просвіти” і активна робота в них. Саме через “Просвіту” оунівці найбільш ефективно проводили свою вербувальну та пропагандистську роботу. Використання місцевої окупаційної преси з метою ведення прихованої націоналістичної пропаганди, збір економічної, політичної, військової та соціальної інформації про становище в регіоні теж належали до важливих напрямків роботи членів ОУН. Взагалі, діяльність місцевих осередків ОУН у Донбасі обмежувалася пропагуванням націоналістичних ідей, залученням до організації нових людей. Збройна боротьба не велася зовсім. Загальний кількісний склад оунівців Донбасу був порівняно невеликим і не міг реально впливати на антифашистську боротьбу в регіоні
Коли почалась війна і були сформовані списки акторів для евакуації, Раїсу не включили не в один з них, тож єдине що залишалося – працювати в окупованому Києві. ЇЇ спів дуже подобався німецькій владі та дівчину з прекрасним голосом часто запрошували співати на різних прийомах. Розуміючи німецьку мову та вільно нею спілкуючись, Окіпна збирала випадково сказану в голос німцями воєнно-таємничу інформацію.

Автор: Говорун Катерина. ІЖ, КНУ Імені Тараса Шевченка. Опубліковано 15.10.2009

Окупація України, вплив на творчість Раїси Окіпної

«Згадую, як ставши студенткою Театрального інституту імені Карпенко-Карого, працювала адміністратором в ТЮГ (так з 80-ті роки називався Київський Державний театр юного глядача на Липках).
Продивившись велику кількість вистав, поспілкувавшись з акторами, поставила пряме та згідно мого віку питання: «Чому актор Володимир Коршун без звання, адже він так чудово грає?» Відповіді, нажаль, не було. Лише хитання головою на знак згоди з моєму правильною думкою. Але одного разу, я почула, як хтось прошепотів: «Кажуть при німцях працював…» Ранок 22 червня 1941 року поділило людей на своїх та чужих, не тільки на передовій, а й у тилу, а багатьом поставило не приємне тавро, з яким їм довелося жити до останніх днів. І лише час зміг усе поставити на свої місця та реабілітувати давно забиті імена артистів…»
Ганна Лемещенко
Як відомо, у роки фашистської окупації колективи радянських театрів, в тому числі й українських, були евакуйовані в Казахстан та Узбекистан та цей період їх діяльності уважно вивчений театрознавцями. На приклад життя київських театрів під час окупації в усій кольорах описала Лілія Новоселицька, яка зібрала унікальні матеріали, які згодом зайняли гідні позиції у Театральному музеї. Але, нажаль, історія функціонування театрів, працюючих на окупованих землях, довгий час залишалося таємницею, також як і відомості про їх акторів, а питання «Чи проживали на окупованих територіях?» втратило свою актуальність відносно недавно
Отже, як все ж таки окупована Україна вплинула на людей, які у них були думки з цього приводу?
Повсякденне життя киян в умовах окупації дуже тяжке (вересень 1941 – листопад 1943).
У сучасній українській історіографії останнім часом (1995–2006 рр.) приділяється певна увага проблемам окупації. Перед тут ведуть роботи, присвячені блоку економічних питань (роботи І. Г. Вєтрова про економічну експансію третього рейху в Україні, О. В. Потильчака про експлуатацію трудових ресурсів України гітлерівською Німеччиною у роки окупації). П. В. Рекотов здійснив реконструкцію системи органів управління на окупованій території України. Цінними є роботи В. Ю. Короля про долі радянських військовополонених та становище інтелігенції під час окупації і її співпрацю з німецькою владою. Із цілої низки проблем історії окупації, які потребують дослідження, увагу українських істориків привертають духовне та культурне життя населення в роки окупації. Релігійне життя досліджують Ю. В. Волошин, В. В. Гордієнко, О. Є. Лисенко, І. М. Грідіна. Освіта періоду окупації стала предметом дослідження В. Ленської, О. В. Потильчака. Комплексні роботи щодо німецького окупаційного режиму здійснили І. С. Тарнавський, А. В. Скоробогатов і В. А. Нестеренко. Але, якщо порівняти здобутки сучасної української історіографії з, наприклад, російською історіографією, то таких праць, як монографія Б.В. Соколова «Окупація. Правда і міфи» (2003 р.), нашим історикам ще треба створювати. Друге, що відрізняє роботи російських колег – це дослідження проблем окупації через призму психо-історії (Є. С. Сенявська), накопичення джерел щодо повсякденного життя в умовах окупації (Л. М. Пушкарьов, П. П. Данилов). Дослідження повсякденного життя під час окупації, зокрема Києва в вересні 1941 р. – листопаді 1943 р., має опиратися на джерельну базу не тільки традиційного типу, а й із залученням «усної історії», мемуарної літератури, спогадів. На солідній джерельній базі створена в 1995 р. монографія Т. В. Вронської «В умовах війни: життя та побут населення міст України (1943–1945 рр.) », що дало можливість автору дослідити проблеми житла, санітарно-епідеміологічного стану, постачання продуктами харчування і промисловими товарами. Цінним історичним джерелом є документальна повість Д. В. Малакова «Оті два роки … У Києві при німцях» (2002 р.) У 2002 р. в Україні перевидана книга Ф. Пігідо – Правобережного в якій є великий розділ «Два роки німецької окупації». Як же жили кияни в період окупації? Про ці 778 днів «при німцях» В. Грузин, представляючи книгу Д. В. Малакова як редактор, в кількох штрихах змалював повсякденність киян: «Знищене житло. Щоденний голод. Брак тепла, одягу, світла. Постійна загроза самому існуванню. Присутність смерті і відсутність надії. Зверхність чужинця, який заволодів правом на твоє життя. Скажіть, що може бути гіршим?» Із структур повсякденності найзлободеннішим очевидно в окупаційному Києві було житло. На початок війни в Києві мешкало 930 тис., а на час визволення (листопад 1943 р.) – 70 тис. Зменшення – в 13 разів(!). Але й при цьому кияни залишались фактично без житла, бо місто було зруйновано на 40 %. Суцільних руйнувань зазнало 3 км забудов: 940 великих житлових і адміністративних будівель. Окупаційна влада взяла на облік весь вцілілий житловий фонд міста. Стихійне переселення тривало лише перший тиждень окупації. Комендант Києва наказав кербудам негайно закрити всі вільні квартири і заявити про них у районні управи не пізніше 5 днів після оголошення наказу. Самовільний в’їзд у квартири суворо заборонявся, а винні каралися. Окупаційна влада здійснювала перманентне переселення киян з кращих квартир у гірші. Поліпшене житло займали функціонери окупаційної адміністрації або бронювалося для приїжджих. Ворота будинків вночі замикалися й охоронялися сторожами. Вночі весь Київ був у суцільній темряві. Світло горіло лише в тих будинках, де проживали німці. Киянам заборонялося користуватися електроенергією, за порушення цієї заборони загрожував розстріл. Якщо в будинках патрулі помічали інші джерела освітлення, вони без попередження стріляли у вікна. Після обліку всього житла окупаційна влада через районні житлові управління почала приймати заяви на поселення, але до зими (1941/ 1942) квартири не надавались, населення знаходилось на вулиці. Міська управа була вимушена через газету запропонувати населенню займати вільні квартири самостійно, попередивши двірників. Платили в радянських карбованцях (1,32 крб. за кубометр житла і 4 крб. з кожного члена сім’ї за комунальні послуги). Радянські гроші ходили паралельно з німецькими: 10 карбованців дорівнювали 1 німецькій марці. Німецька влада відновила роботу двох турбін ТЕЦ, трамвайну електростанцію, електромережа була відновлена на весну 1942 р. тільки в центральній частині міста.
У жовтні 1941 р. німці відновили трамвайний рух за 4 маршрутами. Спочатку мешканці Києва користувалися трамваєм, але могли входити тільки через задній майданчик, оскільки передніми дверима користувалися виключно німці. За порушення цього правила загрожував розстріл. Вартість квитка для киян становила 50 коп. Але через місяць в Києві почали розповсюджуватися чутки, що хтось застрелив німця в трамваї. З цієї причини з другої половини грудня 1941 р. трамваї ходили «тільки для німців».
Водопостачання (водопровід) німці теж відновили. Зруйнований він був відступаючими більшовиками. Але працював він не повсюдно: у квартали, де були підірвані будинки, вода не подавалася.
Німецька влада намагалася відновити роботу промислових об’єктів, які мали працювати на її армію та забезпечувати комунальне господарство, побутові потреби, харчування населення. Були відновлені і почали працювати маслозаводи, консервна фабрика, дріжджовий завод, кондитерські цехи фабрики К. Маркса, тютюнова фабрика, пивоварний та лікерні заводи. Міська управа організувала біржу праці, одразу ж було наказано всім зареєструватися – чоловікам і жінкам віком від 16 до 60 років. Поряд з біржею праці в Києві були створені бюро з набору робочої сили для Німеччини. За спогадами Ф. Пігідо-Правобережного місцеве населення (українці) суттєво допомагали у відбудові цукрових заводів. 8 січня 1942 р. генерал-комісар Києва Квітцрау видав розпорядження про загальну трудову повинність. Ті, хто не з’являвся у визначене місце, підлягали покаранню (від таборів примусової праці до «тяжких покарань» ;). З 1 березня 1942 р. усі кияни, зайняті на різних роботах, отримали трудові картки із потижневими записами про безперервність роботи керівників підприємств і установ, де вони працювали.
У жовтні 1941 р. окупаційна влада через міську газету оголосила, що всі кияни отримуватимуть по 200 г хліба щоденно. Для цього кербуди склали списки, але вже 16 жовтня хліб припинили видавати. Ще двічі – 16 і 30листопада, а також кілька разів у грудні за такими ж списками видавали хліб, а далі кияни вже нічого не отримували. У магазинах двічі поступав у продаж оселедець, давали по 500 г на людину. А в грудні 1941 р. централізована торгівля в Києві припинилася. Залишилось два джерела для здобування харчів. Перше – багатокілометрові піші походи в сусідні села. Але після 7 квітня 1942 р. усі походи на села окупаційна влада заборонила. Друге – це базари, де панували шалені ціни та спекуляція. Склянка житнього борошна коштувала 10 руб., солі – 10 руб., 1 кг сала – 1000 руб., 1 літр молока – 45 руб. Працювали Сінний, Єврейський, Володимирський та Бессарабський базари. Окупаційна влада фактично не займалася питаннями освіти.
Була спроба відновити початкову школу (1–4 кл.): за роки окупації діяло всього 40 народних шкіл (6,5 тис. учнів, у той час як до війни було 100 тис. учнів). З вузів у Києві частково продовжував навчальний процес лише сільськогосподарський інститут. Працювало 2 школи для «фольксдойче» та «райхсдойче», в яких викладали німці.
У Києві фактично згасло культурно-мистецьке життя. Доросле населення за звичкою відвідувало кінотеатри, де демонстрували виключно німецькі пропагандистські кіножурнали. Але після облав «культпоходи» припинилися. В Києві працювало радіо, але більшість передач було німецькою і лише декілька – українською.
Це лише побіжний, фрагментарний огляд деяких основних структур повсякденності киян в умовах окупації, що окреслюють майбутні синтетичні праці з цієї проблеми. Варто також висвітлити проблему «зіткнення цивілізацій» саме через призму повсякденності, ставлення до церкви, активізації релігійного життя, змішані шлюби, мотиви радянської влади, що знищувала продукти, житло і залишила своїх громадян на «випаленій землі», та багато інших
Артистів того часу теж потихеньку забували…
Про радянських артистів того жорстокого часу ходило дуже багато легенд, найяскравішими з яких були історії Київської великої опери, театр «Гроно», Театр оперети. До сьогоднішнього дня жива пам’ять про Раїсу Окіпну, іменем якої названа одна з лівобережних вулиць нашого міста – Києва.
Історія демонструє нам яскравий творчий шлях оперної співачки, життя якої, нажаль, обірвалося у неволі, у гестапо.
ГЕСТАПО - сім літер, які не залишають людського розуму й до сьогодні, це слово, яке на протязі двадцяти років змушувало трястися Німеччину та усю Європу. Люди, які працювали на цю організацію були безжальні, вистежували, а потім вбивали сотні та тисячі людей, вони принесли страждання мільйона людських душ
Дуже шкода, що імені Раїса Окіпна немає у біографічних енциклопедіях «Митці України» та «Мистецтво України», також як і немає біографій багатьох людей, життя та творчість яких ділилося на два періоди – довоєнний та воєнний час.

Автор: Говорун Катерина. ІЖ, КНУ Імені Тараса Шевченка. Опубліковано 15.10.2009