Дебют на великій сцені. Початок блискучої карьєри.
Микола Садовський познайомив Марію Костянтинівну зі справжнім батьком українського театру – Марком Лукичем Кропивницьким. Треба сказати, що Кропивницький не відразу розпізнав у сором’язливій тендітній панночці майбутню легенду української сцени. Але вже перший її дебют у «Наталці-Полтавці» 27 жовтня 1882 року у театрі Єлисаветграда (нині це Кіровоград) засвідчив, що народилася нова актриса нового театру. Потім Кропивницький завжди пишався, що став її сценічним батьком. На тій самій першій виставі Заньковецька буквально знепритомніла, почувши як після першої арії Наталки «Віють вітри» за кулісами зло і дико зареготала група недоброзичливих артистів. Її відра і коромисла просто впали на підлогу. Але вона взяла себе в руки, та після першої дії за кулісами залилася гіркими сльозами і знову знепритомніла. Викликали лікаря, ледве привели її до тями. І з величезним успіхом артистка дограла виставу.
Відтоді на сцені часто грала непритомність так переконливо, що навіть партнери жахались і вірили. Згадує Борис Романицький, який молодим дебютантом грав Дмитра у п’єсі М.Старицького «Не судилось», де Заньковецька у віці шістдесяти (!) років чарівно грала молоду Катрю: «Підбігаю до Катрі-Заньковецької, нахиляюсь, щоб узяти й підняти її, беру за руку — рука якась одубіла, глянув на обличчя, на всю постать непритомної Катрі і… буквально злякався… знепритомніла не Катря, а сама актриса… Що ж робити? «Чого ж ти стоїш, дурний, бери!» — почувся шепіт «непритомної» Катрі. В найжахливіших психологічних ситуаціях своїх героїнь актриса ніколи не втрачала самоконтролю, хоч уміла плакати рясними справжніми слізьми і зворушувати глядачів так, що плакали в залі навіть чоловіки.
Співпереживання, співчуття, здатність відчути іншого, як саму себе — чи не найсильніша риса Заньковецької як актриси й людини. Правдами-неправдами роздобувала гроші арештованим бунтарям. Неодноразово жили в неї молоді актори і актриси. Вона їх годувала (неперевершено варила борщ), одягала, навіть посаг справляла. «Де горе — там вона», — згадували сучасники.
З відстані нинішнього часу ми можемо судити про будь-які акторські таланти минулого тільки за спогадами їхніх сучасників. «Талант Заньковецької, — писав Іван Нечуй-Левицький, — ефектний, колоритний, блискучий, показний; на ньому знати одлиск південного колориту… Голос у Заньковецької дзвінкий, альтовий, металічний і голосний; його чути у найдальших закутках театру. Вдача її жвава і дуже нервова, і почутлива, через те й талант її нервовий, маючи найбільш впливову, навіть заразливу силу… Коли вона грає, то ніби сама у своїх почуваннях, у своїй душі особисто перебуває й переживає долю зображуваного через неї типу…
Талант Заньковецької дано їй зроду; його дала їй мати-натура, тим-то вона на сцені грає так натурально, так легко, ніби просто, без найменшої напруги. Але тонке й детальне її грання показує, що вона немало дбала про розвиток своїх природжених скарбів; видко, що вона все обмірковувала, що вона втямлювалась у психічні ситуації зображуваних на сцені типів, доки не втямила їх цілком, до найглибшого зворушення їх думок і гадок, їх вдачі, їх психічних, часом дуже складних і глибоких ситуацій».
Суворін, відомий театрал, що, до речі, суто по-імперському сприймав українство й українську мову, відразу вловив силу, могуть і оригінальність таланту Марії Заньковецької. Скористаємось його оцінкою, наведеною у блискучому і багато в чому неперевершеному дослідженні «До ювілею М. К. Заньковецької» Симона Петлюри (1907 р.):
«Это актриса с талантом большим, самостоятельным, оригинальным; натура, вся сотканная из самых чувствительных нервов. Подвижность её лица и всей её фигуры подчиняются душевным движениям с необыкновенною правдою. Про эту артистку нельзя сказать, что она или особенно хороша в драматических порывах, или в более спокойных проявлениях жизни; она везде — сама правда, поэтическая правда во всей её прелести. Это одна из тех немногих (курсив С. Петлюри) актрис, которые с первого же слова на сцене говорят вам о своем выдающемся таланте и его свежести, не запятнанной никакими подражаниями кому бы то ни было». «… Я прямо говорю, другой такой актрисы я никогда не видел. Я сравнил бы её с Сарой Бернар, но эта актриса никогда меня не трогала, тогда как у Заньковецкой очень много чувства и нервности в игре». «Подобной артистки нет у нас и за всю нашу память не было…» І це сказано в час, коли на театральних підмостках Москви і Петербурга сяяли зірки Віри Коміссаржевської, Марії Єрмолової, Марії Савіної, Антоніни Нежданової, Гликерії Федотової…«Г-жа Заньковецкая неподражаема в драмах Карпенка-Карого, в которых соединились для неё и Шекспир, и Гете, и Шиллер, и Островский».
М.Заньковецька стала артистичним символом української нації. «І як Шевченка, за Костомаровим, український народ наче обібрав для того, щоб він опоетизував у своїй творчості поетичній страждання народні, так і Заньковецьку обібрала сама доля української нації для високої місії: стати за сценічне опоетизування страждань українського народу», — стверджував С.Петлюра. Заради «бідної України» актриса не погодилася змінити українську сцену на російську, незважаючи на «більші» ролі, більші гроші і більшу славу. Чи не приклад це для тих, хто в наші часи, не пересиливши ще навіть дитячого дисканту, зривається на «зелене» крило закордонного птаха удачі?
І дійсно, перейти на петербурзьку сцену Марію Заньковецьку вмовляли не лише столичні театрали, а й Чехов, Толстой, Стасов. Їй обіцяли на рік 24 тисячі рублів. Актриса відповіла: «Я не проміняю 24 тисячі рублів на 24 мільйони». Стільки тоді було українців… «Наша Украина слишком бедна, чтобы её можно было покинуть. Я слишком люблю её, мою Украину, и её театр, чтобы принять ваше предложение» -- так пролунала відповідь Марії Заньковецької на пропозицію Олексія Суворіна «ощасливити російську сцену» — перейти примадонною до Малого театру.
Уривки зі статті студентки ІЖ КНУ ім. Шевченка Машавець Анастасії
Опубліковано: 11.10.2009 р.