be calm and read more

То просто тонна у вас на душі, яка з часом оповивається туманом і ви як їжачок блукаєте, і радієте, що немає її - вона зникла. І цей стан - апатії, чорт забирай, спочатку здається неприємним, а з часом солодшає. І коли ви нарешті ловите кайф вд цього, ви шпортаєтесь за оту тонну і калічите собі ноги, зчісуєте коліна і робиваєте вщент хрустальні кутки свого вакууму - а це в тисячі разів гірше, ніж перше розчарування. Бо коли те ж саме розкладає тебе на шматки все знову і знову - ти вже не світишся, твій вогник гасне, сяйво очей замінюється просто синіми очима наповненими пустоти.

Знаю, що рідко пишу тут щось інтимне на кшталт особистого. Пости та ре пости - все чим обмежую свою індивідуальність. Але на стільки страшно стає виливати душу, коли найближчі люди мають до нього доступ, що бажання змивати сюди весь негатив зникає. Чому не щастя ? Тому що в моменти щастя я про Інтернет не думаю взагалі. І всі ці соціальні мережі в такі хвилини - просто не існують.
Що ще мене лякає, це абсолютно чужі люди читатимуть мене. І яке їм взагалі діло до цього? Хто плюне на всі ці рядки, хто розкритикує, хто витре ноги на порозі у килимок "Welcome", зробить тихенький стук і швидко тікатиме від високої чорної тіні, що ховатиметься за світлими дверима. А хто й взагалі не читатиме від розміру болі чи розміру проблеми, розділеної енною кількістю рядків. А щодо просто ділитись з людьми своїми буднями, життям, дрібницями - чи то я дурна, чи то просто на мою думку дурість - не знаю - але все це не для мене. Я надто балакуча людина, не вмію тримати язика за зубами - знайомий то, старий друг, чи найкращий, чи той що був і буде завжди. То виливати душу ще й всьому світові - вже надто зайве. Тай плюс і так вже дебілізм розписувати кожну хвилину в твітері, тому вибачайте, якщо не бачите у мене в блозі моїх проблем, соплів, а лиш бажання ділитись і шукати приємні зображення, гарну музику, гарні книжки і рядки та бажання бути обізнаною в новинках.
Я хіба що колись, на екстрену потребу - заведу собі блог - в якому не буде ні каплі розпізнавання особистості. Часто виникають такі думки. Правда, мабуть, Катя, яка вивчила мою манеру писати - розпізнала б дуже швидко мене. Ось так. В чому висновок цих рядків позбавлених суті - бажання навчитись зберігати в собі хоч щось хоч трішечки себе, бо так як віддаєшся ти людям - вони ніколи не віддаватимуться тобі !Ось так якось так.

error14 , добро пожаловать)

Сказать по правде — я устал. Я устал быть один. Устал в одиночестве гулять по улицам.

все остается внутри.
оно не забывается, как говорят многие, не выветривается, не исчезает. это как будто бросаешь камень в море. сначала брызги, потом на дно. вот так же все наше прошлое лежит на дне, как осадок чего - то на дне кружки.
мне кажется, если ты человека впустил в свою жизнь, то он там и останется. и оттуда нет выхода назад. представляешь, внутри у тебя целый мегаполис: целый город людей, которых ты так и не забыл, хоть и обещал.

знаю, что больше никто и ничто не сможет внушить мне страсть. понимаешь, начать кого-нибудь любить — это целое дело. нужна энергия, любопытство, ослепленность. вначале бывает даже такая минута, когда нужно перепрыгнуть пропасть: стоит задуматься, и этого уже не сделаешь.
я знаю, что больше никогда не прыгну.
Жан Поль Сартр

говорят,
написать можно только о том,
что уже пережил,
а я тебя
непрерывно переживаю.
все бесконечное, конечно, временно,
только ты вот
кровоточишь и не заживаешь.
знаешь,
мне хотелось быть стальным стержнем,
а я вместо этого -
грифель карандаша.
стачиваюсь, сжимая зубы,
и совсем
не могу дышать.
а ты по-прежнему
монолитный и цельный,
здравствуй.
я это заслужила:
по привычке ехать до твоей станции,
а ветка метро
натянута,
как сухожилье,
и кажется, что вот-вот порвется.
как мы могли надеяться,
что Титаник
не разобьется,
если в наших стаканах с вИски
так много айсбергов,
и, к тому же,
на корабле бунт.
и все все надежды
бегут,
как крысы.
у меня в висках бьется не кровь,
а закатный финский,
где мы обреченно счастливы.
знаешь,
я ведь пыталась не раз
как в " вечном сиянии чистого разума",
только вот постоянно
прячу тебя в метафорах,
и пока за спиною
рушатся небоскребы
ты продолжаешь болеть
где-то там, у меня под ребрами.
Мария Нева

evikobets , спасибо, что следшь

я тебя ненавижу за то, что ты все еще снишься..
и во сне я иду за тобой покорено и слепо.
за мой мир, для тебя как-то вмиг оказавшийся лишним,
и за то, что глаза твои вижу я, глядя на небо.
я тебя ненавижу за то, что ты все еще дорог.
и травлю свою память цианистым льдом безразличья..
но себе не соврешь, и напившись свободы просторов,
сладость прошлых объятий хранится нетронутой в личном.
я тебя ненавижу за то, что ты все еще нужен.
непонятно зачем, но, как воздух, и даже сильнее…
я тебя, хоть и вывернув душу насильно наружу,
ненавижу за то, что любовь заглушить не умею…

автор: Злата Литвинова

Бо ж річ не в тім – женився, не женився,
прийшов, пішов, забув чи не забув.
А в тому річ, коли він так змінився?
Чи, може, він такий і зроду був?
© Ліна Костенко

а ти знаєш як протікає туга і біль
за тією людиною з якою ніколи не будеш поряд?
як вона звертається в клубок
у чеканні допоки хто-небудь
нарешті розв'яже ґудзи

коли не цілуєш її у пальці при першій же необхідності
коли не торкаєшся її втомленої шкіри
коли не зігріваєш її коли холодно
коли не вбираєш запаху її парфумів

спочатку потрібно нагріти ковдру
щоб вона зігрівала тебе до світання
спочатку потрібно розтопити лід
щоб мати змогу втамувати спрагу

це просто невірші
це просто прозорість
просто розумій усе як є
і вдихай мене порівно
бо кисень солодкий дурманить твій розум

я увесь відкритий розрізаний
ось витягай усе що залишилось
легені печінка вірші
а там ось і серце
яке сполохано вибилось із сил за тобою

усім так бракує часу
усім так бракує любові
одягайся якомога тепліше у мої думки і слова
вони світяться жаром у нічному небі

і зима прийшла у наші простирадла
і птахи кружлять повисли низько над хмарами
ранами біль
ранами сіль пече в'їдливо

прощай кінець зв'язку
попереду у нас ще ціла вічність
і ми обов'язково зустрінемось через тисячі літ
а ти просто будь собою
просто будь поряд думками хоча б
закриваю очі і бачу твої

в субботу

я зайду к тебе в субботу.
надеюсь застану тебя в домашней пижаме.

ты проснешься - не нужно на работу;
откроет двери твоя мама.

мы посидим с тобой на уютной кухне,
выпьем чай с ароматным лимоном.

а потом, когда сами, на пол мы рухнем -
музыка лучшая - твои стоны.

евгений бережной

не пробуй меня на вкус
я как полынь горький.
особенно когда слезы -
твоих волос касаются.

мой учащается пульс
но от этого нет толку.
ты выдаешь мне дозу
чтоб смог дальше держатся.

просил очередного шанса.

ты, казалось, не замечаешь
ничего.
да, я ведь ноль,
и это правильно.
сам как-то это сказал.

но,
выдали твои глаза -
что глубже Марианской впадины.
ты так же, как и я - зациклена
заметил. смотрю внимательно.

забыл приятелей.

плевать на все.
важнее то, что сможем дать им мы.

евгений бережной

Завдяки тобі, я не почувала себе такою одинокою. А зараз мені випала нагода залишитись сам-на-сам зі своїми думками. Від чого мене вмить кидає в жах. Вихідні вже завтра, а я вже чую саркастичний сміх самотності позаду себе, усього лиш на крок позаду себе, а вона вже з переможним епічних сміхом ллється немов та стрімка ріка, чиї хвилі вже встигли змочити мої п’яти. Віч-на-віч зі своїми страхами - більше ніж ніч у в’язниці, це ніч, де ви є в’язень власної півсвідомості. Не просто глибокої півсвідомості, а бездонної, як море, де ви безсила оболонка з шматком каміння, прив’язаного до подолу. Уява викладає мені ці миті, як на папері картинки малює митець. І мені одразу хочеться свіжого повітря, а отримую лише черговий ковток морської отрути, що сіллю в’їдається у виворотні скалічені інструменти душі. Одним мазком пензля цього не замалюєш, і словом генія цього не зітреш, і сам - ти, ніколи від себе не втечеш. Усі спроби корегувати написане - мізерні, слід обов’язково побачить вмілець. Так, із тобою, я відчувала душевний спокій, але ж це - самообман. Ніякої безпеки ти мені не обіцяв, лише пусті слова, пусті слова. Але самотності не було, і спину міцно ніхто не сковував. Ти знаєш, розчаровуватись в людях - це як почистити зуби зранку - невід’ємна частина буднього дня.

Один Єдиний Неповторний

Ніхто не здатен цілувати мене так
cолодко і тягуче,
як мед застигає у сотах.
Цілувати мене так як цілуєш ти.
Ніхто не здатен ввімкнути почуття на повну
гучність
ніхто не здатен говорити «люблю» вдесяте, всоте
а щоб звучало воно як вперше.

Ніхто не здатен торкатись мене так
ніжно й тепло,
як проникає хвиля у спраглий від сонця пісок,
торкатись мене так як торкаєшся тільки ти.
Ніхто б мене так детально не вивчив
і не засвоїв.
Сум вправно кидає на душу лассо.
Бо тілом я змогла піти…
А серце назавжди лишилось з тобою.