То просто тонна у вас на душі, яка з часом оповивається туманом і ви як їжачок блукаєте, і радієте, що немає її - вона зникла. І цей стан - апатії, чорт забирай, спочатку здається неприємним, а з часом солодшає. І коли ви нарешті ловите кайф вд цього, ви шпортаєтесь за оту тонну і калічите собі ноги, зчісуєте коліна і робиваєте вщент хрустальні кутки свого вакууму - а це в тисячі разів гірше, ніж перше розчарування. Бо коли те ж саме розкладає тебе на шматки все знову і знову - ти вже не світишся, твій вогник гасне, сяйво очей замінюється просто синіми очима наповненими пустоти.