Знаю, що рідко пишу тут щось інтимне на кшталт особистого. Пости та ре пости - все чим обмежую свою індивідуальність. Але на стільки страшно стає виливати душу, коли найближчі люди мають до нього доступ, що бажання змивати сюди весь негатив зникає. Чому не щастя ? Тому що в моменти щастя я про Інтернет не думаю взагалі. І всі ці соціальні мережі в такі хвилини - просто не існують.
Що ще мене лякає, це абсолютно чужі люди читатимуть мене. І яке їм взагалі діло до цього? Хто плюне на всі ці рядки, хто розкритикує, хто витре ноги на порозі у килимок "Welcome", зробить тихенький стук і швидко тікатиме від високої чорної тіні, що ховатиметься за світлими дверима. А хто й взагалі не читатиме від розміру болі чи розміру проблеми, розділеної енною кількістю рядків. А щодо просто ділитись з людьми своїми буднями, життям, дрібницями - чи то я дурна, чи то просто на мою думку дурість - не знаю - але все це не для мене. Я надто балакуча людина, не вмію тримати язика за зубами - знайомий то, старий друг, чи найкращий, чи той що був і буде завжди. То виливати душу ще й всьому світові - вже надто зайве. Тай плюс і так вже дебілізм розписувати кожну хвилину в твітері, тому вибачайте, якщо не бачите у мене в блозі моїх проблем, соплів, а лиш бажання ділитись і шукати приємні зображення, гарну музику, гарні книжки і рядки та бажання бути обізнаною в новинках.
Я хіба що колись, на екстрену потребу - заведу собі блог - в якому не буде ні каплі розпізнавання особистості. Часто виникають такі думки. Правда, мабуть, Катя, яка вивчила мою манеру писати - розпізнала б дуже швидко мене. Ось так. В чому висновок цих рядків позбавлених суті - бажання навчитись зберігати в собі хоч щось хоч трішечки себе, бо так як віддаєшся ти людям - вони ніколи не віддаватимуться тобі !Ось так якось так.