Koka Nichwill

За 1,2 року нашого знайомства я так на тебе не злилась.Я тебе ненавиджу.Можеш звонити і писати скільки хочеш, мені все одно.Можливо я і рік назад зробила помилку за яку вже розплатилась, але твоє лицемірство - це щось.Можна тату на лобі зробити, щоб всі наші спільні знайомі та друзі бачили, що така-то дівчина, "я мав з нею деякі проблеми".хай всі знають.Ще в ТФ кинь пост.Неварто мені писати, звонити, питати як справи, з ввічливості.Я більше ніколи житті не хочу тебе бачити і не хочу нічого про тебе чути.Масти собі голову.Ти на одному кінці світу, а я на іншому.

Моєї ненавесті до тебе, вистачить до кінця моїх днів!!

З цим треба щось робити, бо це вже піздєц таваріщі.

в мене таке враження, що мої мізки вперемішку з серцем взбили блендером, а потом ще для остаточного ефекту, пустили через мясорубку.А якщо добавити льоду, то буде таке собі своєрідне смузі з моєї душі, а точніше з того, що від неї залишилось.

мені до тебе не відкриють візу.
маршрут не дійсний. холодні вокзальні стіни.
а з надією стою з валізою,
дивлячись на провідників очима дитини.

жорстока самотність забутих часом вокзалів,
далека дорога загублених простором колій.
протяг осінній стареньких холодних вагонів.
я тікаю до тебе без візи. у душі без тебе повінь.

Помітно опустіла стара шафа, яка завжди була вщент забитою.
Шухляда з білизною геть чисто втратила мереживну наповнюваність.
З поличок старої радянської «етажерки» зібрались усі духи, помади, всі прикраси.
Документи завбачливо складені в один пакет і стоять на видному місті в коридорі,
Але я знову їх забуду.
Валіза, що завжди була практично пустою, куди б я не їхала, застегнулась лише після того, як я сіла на неї усіма своїми кістками.
Кімната стала не моєю. Навіть ті сотні фото, що розклеяні на чотирьох стінах, не додають їй мого існування.
Здається, наче мене тут ніколи не було! Хоча всі свої 15 з добрим хвостом років я прожила саме в ній.
Ці стіні стільки бачили, стільки чули. Скільки сексу вони бачили, скільки болю відчували. Тому такі бліді?
І все.
Валіза в коридорі, квитки в руках і ніякої дороги назад. Тільки туди, де ніхто не чекає.
Крісло, на якому недбало накидані речі, що не пройшли кастинг на поїзду, чекає на мій присяд «на дарожку».
Останній поворот ключів в рипучому замку. Гуркіт багажу по сходах вниз. Goodbye my love.

Коли відчуваєте, що людина стала вам байдужою, коли у вас більше немає потреби відчувати її у словах, мовчанні, підтримці etc - не будьте лицемірами, відпускайте, виганяйте її зі свого життя. Такі стосунки забиратимуть всю вашу енергію, натомість не даючи нічого, окрім втоми, непорозумінь та зайвих проблем.
Дайте Новому ставатися, не чіпляйтеся за соломинки Минулого, котрого у вас ніколи не буде.
Щастя для нас можливе тільки якщо ми відмовимося від Минулого, як психологічної потреби і будемо жити Справжнім. А чи мають бути в ньому люди, стосунки з котрими вичерпалися і все, на чому вони тримаються - це спогади про те, що було?
Відповідь очевидна.

Ти справді так думаєш чи тобі сказали так думати?

На все є свої причини.
Будь-чию поведінку можна пояснити, якщо постаратись зрозуміти чому людина вчинила так, опираючись на події, що з нею відбувались. Ми звикли судити, але часто не усвідомлюємо, що, можливо, самі підштовхнули людей до таких вчинків. Це не означає, що ми маємо все забувати. Ми повинні просто розуміти їх.
А прощати варто тільки тих, хто просить пробачення.

Ці почуття надовго у мому серці, але не назавжди.

Вона дивилася на нього із захопленням
а він із нею щиро і відверто про усе
вона цікавістю шаленою наповнилась
він бачив, як на руках її несе…

Вони були далекими один до одного
але хотіли бути ближчими за всіх
ігнорував - їй дико було холодно
а він в собі душив розлуки крик…

Вона подумала: йому так зовсім байдуже
тому пішла і відпустила все
а його серце щось кровить і рве
приховував, що пише їй ессе…

Тому будь ласка люди, будьте обережними
щось відчуваєте - щиро говоріть,
бо потім втратите, ви все безглуздо втратите
життя - не вічне. життя ж - це тільки мить.

Бувають такі дні, коли ти щиро й невинно смієшся. І добре все, бо є чому сміятись. Ти приходиш додому, знімаєш пальто, усмішку і розумієш: хочеться з кимось цим ділитись. І турботами, і сміхом, ласкою, теплом, слабкістю. Легше бути щасливими удвох. Легше бути нещасними разом.
Здається, нічого складного, лише бути усміхненими. Та чому ж здається, так і є. Бути щасливими просто. Це люди звикли все ускладнювати. Люди прагнуть драми. Від нас вимагається лише бути свідомими.
Коли знаходиш свою людин - будь поруч.Ти повинен лише вірити і будувати. Навіщо ставити фундамент, якщо хочеш жити в іншому будинку? У людей б все виходило, якби вони вірили і були готові боротись. Завжди намагались один одного зрозуміти. Не втікали від проблем, а вирішували їх. Не опускали очі, а довго дивились в них. Не кричали про проблеми, а шепотіли один одному на вушко. Не грюкали дверима, а відкривали усі зачинені. Не демонтрували гордість, а жертвували нею, відкидали принципи і показували усю важливість присутності коханих у вашому житті.
Не доводь їй, що можеш не дзвонити. Не кричи йому, що в морі ще повно риби і він не потрібен тобі. Доводьте один одному, що найважливіше - це залишатись разом, навіть якщо вам моментами так не здається. Головна проблема людей: вони не вірять, що в них все може вийти.

— А Вам які жінки подобаються?
- По правді кажучи, я не дуже в них розбираюся.
- Та ніхто в них не розбирається: ні Фрейд, ні навіть вони самі. Це як електрика. Необов'язково в ній розбиратися, щоб вдарило струмом.

— Мрії рятувати не потрібно.
- Ні, потрібно, - сказав Гребер. - А що ж ще?
- Віру. Мрії прийдуть знову.

Мені здавалося, що я іду по високому мості від одного кінця життя до іншого.Я знала, что ззаду мене міст тане.перетворюючись в сріблястий туман і що повернутися назад неможливо.І саме тоді я думала.що це був кінець.Але не кінець.Я помилялася.Це всього лиш був початок.