Это просто Вьюи блог

Свербіння в носі, мабуть нежіть вже завтра чекає на мене. Звичайна справа. Трамвай жваво гудить, він женеться за маршрутками по дорогам цього міста. Все аньяк мене не стане тепліше. Мокрі черевики, мокре волосся, куртка, усе. Я хочу додому. Там я зможу випити трохи коньяку, тоді застуда не зможе мене подолати. Я вірю в це. Єдине, що залишилося. Це сумно.
Мене чекає ціла година отут. Нічого робити, я дивлюся на людей, які оточують мене. Хтось вже лається з кондуктором, хтось ховає проїздний квиток. Й мені треба подивитися, чи щасливий він в мене. Буде кумедно, якщо так. Тоді я буду повинна з'їсти його, а на ньому може бути яка забажаешь отрута. Туберкульоз, наприклад, га?
Ні, звичайна справа, квиток нещасливий. Я теж ховаю його. Навіщо він такий потрібен. Зрозуміло, людство мене теж би заховала. Кому потрібна нещаслива людина. Вона гірша за квиток. Вона вбога.
Я хочу спати, очі заплющуються. Поруч сидить білявка. Зараз я буду слідкувати за нею. Вона відправляє смс, її пальці з ніжно рожевими нігтями не помилились ані разу. Вона гарна. Навіть в такий дощ, вона добре виглядає. Її волосся не в'ється, на відміну від мого. Моє вже як в пуделя. Та ще такого пуделя, якого виженули на вулицю вже як декілька років. Я її знаю. Вона відмінниця, вона давно впевнена де й як буде працювати. Педант. Справжній. Ви в житті не побачити, такої кімнати, як в неї, там так чисто, уявити важко, що можливо ак прибирати. Коли-небудь я вам покажу. Вона подобається хлопцям. Здається, вона знає, коли треба подарувати посмішку, коли мовчки сидіти, коли розповісти щось цикаве. В неї виходить розповідати цікаве. Я вмію робити все інакше. Але найголовніше, що можна побачити, навіть коли вона набирає смс, вона впевнена. Так впевнена, вона самостійно спланувала своє життя. Завжди я так жалісно виглядаю поруч з нею, вона посміхається, ніби вибачається, що в неї все так добре. Я її люблю. Мені подобається, сидіти з нею поруч, мені дуже приємно, що є такі люди, зовсім не схожі на мене. Люди-протилежність. Люди-стабільність. Люди, що не маєть такого питання - де шукати завтра гроші? Люди, що не блукають ввечорі по незнайомом району. Люди, що пам'ятають усі дні народження. Навіть моє. Люди, що не п'ють кожну п'ятницю, навіть коли вони залишаються наодинці. Люди, що добре сплять.
Як я дякую Господу за таку людину. Зараз, коли я запаморечена, коли в мене зовсім не має сил, я можу трохи поспати на її плечі. Я кладу свою голову на її біляве волосся, зітхну тихенько. Але вона здригнулася й обернулася здивована.
" Що не так?" - хочу спитати я, але вона перша за мене:
- Девушка, извините?

Маршрутка. Їде в її сторону. Але їй все однаково. Її сбив насмерть трамвай, вже як п'ять років. Такі люди, все не як не можуть запам'ятити це. Або прийняти.

Я дуже сильно хвилююсь. Я сиджу біля кабінету. Поруч зі мною сидять такі самі, як я. Вони теж пузаті. Хтось навіть посміхається.
Я не можу цього зробити. Мені боляче, мені зле, мені душе страшно, страшно прийняти такий великий гріх. Я хочу посміхатися зараз, сидіти и сміятися, щоб усі ці люди вірішили, що я божевільна. Я божевільна! Такий гріх, такий гріх, божевільна, божевільна…
Мине деякий час, чи декілька хвилин, чи декілька годин, мені все одно. Я потраплю у цей кабінет й підпишу там бумаги, що стверджують, що я така й така, згодна зробити великий гріх.
Я вб'ю дитину.
Маленьку дитину, крихітну, яка зараз розміром з огурець, мабуть? Яка я огидна. Такий гріх, а порівняю дитину з огірком. Соленим, тощо.
Я все розумію. Але я не можу зараз собі таке позволити. Вагітність й все таке, розумієте. Для цього потрібні гроші. Багато грошей. А ще час. Я скажу, щось таке: "Лікарю, мій любий, я не можу залишити цю дитину. Вона мені не потрібна, як жахливо це не лунає. Коли я дивилася серіли або читала книги, дитину завжди чекають. Коли її чекають, її вже починають любити. Розмірковують, як назвати, чим вона буде займатися, як буде бігати в парк із батьками, як піде до школи з квітами, як здобуде вищу освіту. Все про що я думаю - чим я буду годувати цю дитину. Але у моїх думках, я розумію, що себе мені годувати не буде чим. Я бачу, як я не здобуду цю вищу освіту. Ця істота розміром з огірок (ви чуєте, лікарю, як я его називаю?) навіть зараз відчуває, як я її не люблю. Як вона мені не потрібна. Я би її подарувала, але це якось брудно - дарувати маленьку живу істоту. Навіть хом'як, як подарунок не дуже. Мені не цікаво, хто це - дівчинка або хлопчик, яки в нього оченятка, якого кольору. Заберить його чи її від мене, лікарю "
Більше повітря, мені потрібно більше повітря. Молода дівчина знов шокує мене своїми зубами. Невже так легко вона прийняла це рішення, невже…
Відчиняються ці двері, з них - "Наступна!", в моїх очах темніє. Я намагаюсь стати, я намагаюсь зайти у цей кабінет, але мені так важко, я прийняла рішення, я беру на себе ярмо гріху, я збавлюся од цієї дитини, вона мені не потрібна, вона не буде щасливою. Де моє обличчя, мені потрібно зробити його серйозним, щоб лікар мені повірив, коли він склонився над моїми ногами, а я, там десь внизу - на самом дні, збираюся йому розповісти про все це, про весь цей жах…

- Ти повинна дати мені кращий сніданок!
Він оре й лупцює мене по руці. Я щось читала дивне таке газетах, щось про аборти чи рак молочної залози. Його це не цікавить. Він вже вилив свою кашу на підлогу, пригає, розбризкує її по всій кухні. А потім біжіть у нашу спільну кімнату.
Я не пам'ятаю звідки цей маленькій біс. Я не пам'ятаю, навіщо я принесла його в однокімнатну чешку. Чому я його зовсім не сварю. Чому "це" кричить на мене "мамо".

" Ми їдемо у маршрутці, це такий маленький "Богдан", який увесь скрипіть и жалібно кричить, коли гальмує. Мабуть, йому боляче це робити, я не знаю.
Як сказати ми. Я віддаляюсь од нього, я самотня. Він собі балакає, ніяк не закриє свою пельку, ні. Я не слухаю. Мені не цікаво. Він розмовляє о гарних таких речах, високих од мене, розумієте.
Я теж хочу розмовляти, де краще роблять вино або де получати освіту - в Європі чи США. Я така дурна, в мене такі дурні думки. Тільки и лізе в мою голову:
" Коли я вже дістанусь до дома? Чому я така голодна? Коли я помру вже? Як швидко стало темніти, і що робити с цим? Мені потрібно щось поїсти, Господи, коли вже тема їжи вийде з голови? Я хочу спати. Дуже хочу спати. Зараз, коли буду дома(коли?!) я одразу лягу спати. Навіть їсти не так хочу, як спати. А скільки годин меня потрібно для сну? У тому журналі мовилось про 9 годин! Дев'ять! Де я знайду стільки часу? Моя мрія - поспати до дев'ятої ранку і мені начхати, коли я лягу. Яки в мене огидні нігті, коли я куплю гарний лак? Котра зараз година?
Куди бігуть ці люди? Невже вони живуть, як я? Невже вони усі зараз теж бігуть до дому, там лягуть на свою софу у кімнаті біля теліку або ноутбуку, заварять собі чай та на цілу годину зроблять вид, що щасливі? Їх мабуть дома хтось чекає. Собака, чи дружина. Мабуть поруч буде нудити дитина, що її вдарили у дитячому садку або вона хоче подивитися мультики. Мультики - вони зараз дебільні, я вам скажу. Але це говорять дорослі. Програми для дорослих ще дебільніші, в них майже не залишили ніякого сенсу. А кому він потрібен? Поруч зі мною сидить мій молодий чоловік, він щось балакає, але чи потрібно мені це? Чи я його слухаю? "
Я повертаюся и дивлюсь на нього. Він схоже не зупинявся. Знов кричить "Богдан", мене хитає трохи вперед і я дивлюся на його губи. Він в мене досить гарний. Говорить гарно. Губи гарні. Та очі людини, досить доброї людини. Я не добра. Ось губи ці щось повторяють и він дивиться на мене так уважно. Я зітхаю. Потрібно сказати йому правду. Я набираю повітря у легені, мої руки тремтять, я мну у своїх негарних пальцях застібку сумки. Зараз я йому скажу:
" Вибач, але ти мені не подобаєшься. Ти добра людина, ти чемний, ти дуже добре поводишься зі мною, ти розумний. Але ти мені не потрібен. Я дивлюся у вікно цього транспорту і, хоч я бачу кожен день одне й те саме, цей вид мене захоплює більше, розумієшь? Мабуть я у всьому винна, в мене зараз не має часу, розумієшь? Мені ніхто не потрібен, мене не вистачить ще на щось окрім мене. Я тебе не люблю, я тебе не кохаю, вибач мене ще раз, нам порібно забути один одного. "
Залишилося лише сказати.

- Чому ти перестала їсти свій сніданок? Не подобається?
Я підіймаю очі й нічого не розумію. Він чомусь у квартирі. Ми сидемо за одним столом і перед моїми очима стоїть тарілка пахучої яэчні. Господи мій, ми одружені.

" Сни в тебе такі - немає сюжету, ти якби дивишься на факти, це як у новеллах Кафки - ніхто не пояснює, що це таке коїться, але людина стала комахою. Але ти не стала комахою. Ти спиш декілька місяців тому у своєї кімнаті, дивишься на себе тепер та иноді, дуже тихо, - зітхнешь. І ось, такий чудернацький день. Все так швидко и ніхто ничого не пояснює, а після - після так зле, щось тебе муляє, щось не дає покою. Й ти вже свістишь, як чайник, ти вже на грані, на тонесенький. І вже готова відийти к дідьку, наскільки тебе втомлює це почуття тривоги, тривоги без особливого сенсу. Ти все запитуєшь, запитуєшь, крізь сльози - що зі мною не так? Чом ти не покинешь мене, твивога? Чом я не помру вже? А потім - таки теплі руки, ти навіть вже здогадалася чиї вони ці руки. Ти не знаєшь його ім'я, хто він и звідки, але и звідки тривога ти знаєшь? І чому незнайома тривога може тебе турбувати, а незнайомець не може заспокоїти?

А ось ти прокинулась через декілька місяців. Ти бачиш це знову, та іноді посміхнешься - це так дивно, це так дивно бачити у сні, а потім у житті, хто такий розумний придумав ці "дежавю". Ти втомилась дивуватися, як це так в тебе виходить бачити майбутне, усе так реалістично ти бачиш, копія, майже не відрізнити. Знов тий самий чудернацький день, знов вечір и щось тебе муляє. Але, якщо у сні ти бачиш цю тривогу під кутом свого зору, якщо в сні ти лише хвилюєшься за себе, то тут почуваєшь усе на своєй шкірі. Ця тривога жре тебе, ти як кроля в удава в пастці, ця тривога вже вхопила тебе за твої могутні плечі и тягне кудись, а ти ніби то не залишила надію, ти пам'ятаєшь - ніби там хеппі-енд є? Хтось мене обіймав, га? Незнайомець, пам'ятаєте? Але це твої сни, крихітко. Люди тільки ніби грали за правилами, а те саме, те єдине добре з твоїх снів - хоп и немає його, смішно? Незнайома тривога вже майже поглотила тебе, в тебе немає жодних шансів.

Підготуватися до любої події завжди треба.
Але, пам'ятай: усе на світі можна упустити.
Тому, коли готуєшься, не забувай дивитися на годинник.

Пишу жалобу на Настю.
Настя, ты надоела хотеть лучшее хотя бы из того болота(страны), смирись и учись в сраном университете, в котором вместо вивария - живодёрня и нет практики.
Настя, начни боятся возможных трудностей, с которыми ты можешь столкнуться уехав учиться в другой город.
Настя, постарайся расслабиться и хоть на неделю забыть об этом, ты всех достала.

Забава в том, что не обязательно вы тресните на осколки при больших трещинах.
Люди живут годами с одной большой трещиной в душе или несколькими. Некоторые вообще выглядят, как собранные осколки.
Разбить вас может даже маленькая царапина. Маленкая царапина объединится с этими трещинами и вы, разбитые, будете лететь в мусорное ведро.

https://www.world-modeling.blogspot.com/
https://polinandr.blogspot.com/
https://ofstyledreams.blogspot.com/
https://modellife7.blogspot.com/
https://maggiedidenko.blogspot.com/

я всё жду тот момент, когда мой организм переключится.
есть такие люди, которые не могут смотреть на мясо, на фастфуд, на сладкое, вот не могут и всё, он их не привлекает, он не хотят жаренного или жирного.
я с терпением всё жду этот переломный момент, насколько тогда бы моя жизнь стала проще, насколько чище и свободнее. я никогда не ела шаурму, но каждый раз я замчаю идя по улицам, что невольно тянусь к лоткам на запах, а ветер всегда доставляет аромат Макдака.
я хочу перестать быть зависимой от желудка, я хочу прекратить чревоугодничать и находить самое больше удовольствие в еде, мой желудок - предатель.

— Нет, Настя, если я купила 100 штук мулине - это не значит, что я собралась ебануться

– Пожалуйста… приручи меня!
– Я бы рад, – отвечал Маленький принц, – но у меня так мало
времени. Мне еще надо найти друзей и узнать разные вещи.
– Узнать можно только те вещи, которые приручишь, – сказал Лис. -
У людей уже не хватает времени что-либо узнавать. Они покупают вещи
готовыми в магазинах. Но ведь нет таких магазинов, где торговали бы
друзьями, и потому люди больше не имеют друзей. Если хочешь, чтобы у
тебя был друг, приручи меня!
– А что для этого надо делать? – спросил Маленький принц.
– Надо запастись терпеньем, – ответил Лис. – Сперва сядь вон там,
поодаль, на траву – вот так. Я буду на тебя искоса поглядывать, а ты
молчи. Слова только мешают понимать друг друга. Но с каждым днем садись
немножко ближе…
Назавтра Маленький принц вновь пришел на то же место.
– Лучше приходи всегда в один и тот же час, – попросил Лис. – Вот,
например, если ты будешь приходить в четыре часа, я уже с трех часов
почувствую себя счастливым. И чем ближе к назначенному часу, тем
счастливее. В четыре часа я уже начну волноваться и тревожиться. Я узнаю
цену счастью! А если ты приходишь всякий раз в другое время, я не знаю,
к какому часу готовить свое сердце… Нужно соблюдать обряды.
– А что такое обряды? – спросил Маленький принц.
– Это тоже нечто давно забытое, – объяснил Лис. – Нечто такое,
отчего один какой-то день становится не похож на все другие дни, один
час – на все другие часы. Вот, например, у моих охотников есть такой
обряд: по четвергам они танцуют с деревенскими девушками. И какой же это
чудесный день – четверг! Я отправляюсь на прогулку и дохожу до самого
виноградника. А если бы охотники танцевали когда придется, все дни были
бы одинаковы и я никогда не знал бы отдыха.
Так Маленький принц приручил Лиса. И вот настал час прощанья.
– Я буду плакать о тебе, – вздохнул Лис.
– Ты сам виноват, – сказал Маленький принц. – Я ведь не хотел,
чтобы тебе было больно, ты сам пожелал, чтобы я тебя приручил…
– Да, конечно, – сказал Лис.
– Но ты будешь плакать!
– Да, конечно.
– Значит, тебе от этого плохо.
– Нет, – возразил Лис, – мне хорошо.

Не приручайте никого.
И сами не приручайтесь.

Отдай человеку почти всё - своё время, свои эмоции, свою благосклонность.
Терпи человека, мысленно оправдай его для себя и других.
Радуйся его улыбкам, успехам, развитию. Когда ему больно - облегчи боль, сопутствуй всегда и везде, поддерживай и волнуйся.
Думай о нём. Ни одно дело, ни один подарок или слово не выразят сколько многое положено - сколько мысли. Ничто не больно так, ничто не мешает так, как постоянные мысли об этом человеке. Меня ничего не может настолько взволновать и значить - что обо мне думали. Это же вошебство, когда в потоке сознания внезапно будете всплывать вы.
Вы не просите и сотой того же отношения к вам. Горстку благодарности и грош уважения.
А получает взамен ничто. ЕБАНОЕ ПУСТОЕ НИЧТО.

Я ничего не имею против счастливых людей. И всё будет написано - мои наблюдения.
Все знают этих людей, все встречались с ними. Иногда их вопросы, их поведение, их характер не раз заставлял нас поднимать брови, удивлятся. Идеально чистые.
Этим людям не нужно думать о своей учёбе, их родители будут следить за ними, будут договариваться с учителями, а потом сами выберут для них институт и сами туда устроят. Им не приходилось бороться за свои оценки, они не знают скандалов. Они даже на выдумки и хитрости не способны, даже иногад поучают всех вокруг о том что это плохо, а сами хвастаются если у них что-то вышло списать. А списывают они открыто и нагло. Но дешёво, без исскуства в этом деле.
Чаще всего их родители обожают друг друга. Не факт, что их родители без заскоков (а ещё и с какими), но эти люди уверены что у их творцов тишь и гармония в отношениях. Может это так. А может они не видят ничего. Этим людям не приходилось разгребать ссоры своих родных и близких, трястись от того что вот-вот развод или почему папа уходит, нет.
И живут такие дети очень комфортно, дизайн в их комнате сделала мама и убедила, что всё очень красиво. Им не приходилось пробираться вечером по грязи, делать круг чтобы обойти компанию тёмных ребят, или поспешным шагом удаляться от каких-то наркоманов и идти по улице как струна, слышать всё, видеть всё, чувствовать что там где-то в метрах двадцати питбуль. И не факт, что его поддатый хозяин не натравливает его на всё что движется, развлечения ради. А самим красить свою комнату, что-то чинить, передвигать и делать они не знают и в помине.
Отношения у таких людей всегда странные. Почему-то им чертовски везёт на вторые половинки, да они и сами с головой дарят себя любимого, другому, любимому. Но любят как-то глупо, истерично, требовательно. Они находят себе вторых мам и пап. Кстати! Их мамы и папы всегда в курсе их личной жизни, всё под контролем, ведуться беседы, всё хорошо. Такие дети никогда не борются за свою симпатию. Они никогда не снимали никого с иглы, не отнимали от бутылки, по-настоящему не подавали руку в беде, не заботились о ком-то. По сути, они отдают себя на попечение и любят. Очень искренно, и очень громко. А после расставания они ненавидят, а их всяческая память стирается. Они не переступают себя ради бывших, в них не остаётся ни капельки волнения о них, ни даже дружбы! Мама сказала что он/она того не стоят, мама права.
Такие детки бывают плохишами. Они иногда балуют себя дорогим алкоголям, пробуют курить, иногда к ним попадают наркотики.(а если денег много то наркотики могут так и остаться их баловством лет так на 5) При том они возмущаются о чужих пьяных похождениях, они не любят этого и считают что только они это делают красиво. Но при этом:ах! Они не бывают борцами. Они не спасают от С2Н5ОН своих друзей. Они даже не переживают за них, не уговаривают, не подадут минеральную воду и бутылку с бухлом не отберут. Они позволят методу отбора работать. Если что-то запретное к ним перепадёт случайно - струсят.
Они крутые. Они блестящие.
Но пустые! Какие пустые! Тут нельзя сказать что вся та грязь, которая может поглотить сегодняшнее общество, та реальность которую можно заметить и в тёмных скверах и самых дорогих квартирах красит человека. Те люди которые прошли её отборные? Именно они самые интересные собеседники, именно в них почему-то я уверена. Маменькими и папенькины сынки и дочки, воспитанные в тепличных условиях, культурных и чистых условиях, почему именно они дешёвые и, как показывает опыт, - предатели? Всё неясно где ошибка, всё неясно почему так.

двум людям посвящается, не зря дороги разбегаются

(via nastyanorm )
Настя, мои соболезнования.
Держись, маленькая, она уже бежит в свои Поля Полные Дичи

Ну зачем гнать события, зачем уже звать зиму и снег.
Насждайтесь поздней осенью, голыми чёрными пиками деревьев, серым небом, коричневой землёй и ледянными ветрами.
Хорошо же :) Мандарины с этим даже сравнивать нельзя.