Я дуже сильно хвилююсь. Я сиджу біля кабінету. Поруч зі мною сидять такі самі, як я. Вони теж пузаті. Хтось навіть посміхається.
Я не можу цього зробити. Мені боляче, мені зле, мені душе страшно, страшно прийняти такий великий гріх. Я хочу посміхатися зараз, сидіти и сміятися, щоб усі ці люди вірішили, що я божевільна. Я божевільна! Такий гріх, такий гріх, божевільна, божевільна…
Мине деякий час, чи декілька хвилин, чи декілька годин, мені все одно. Я потраплю у цей кабінет й підпишу там бумаги, що стверджують, що я така й така, згодна зробити великий гріх.
Я вб'ю дитину.
Маленьку дитину, крихітну, яка зараз розміром з огурець, мабуть? Яка я огидна. Такий гріх, а порівняю дитину з огірком. Соленим, тощо.
Я все розумію. Але я не можу зараз собі таке позволити. Вагітність й все таке, розумієте. Для цього потрібні гроші. Багато грошей. А ще час. Я скажу, щось таке: "Лікарю, мій любий, я не можу залишити цю дитину. Вона мені не потрібна, як жахливо це не лунає. Коли я дивилася серіли або читала книги, дитину завжди чекають. Коли її чекають, її вже починають любити. Розмірковують, як назвати, чим вона буде займатися, як буде бігати в парк із батьками, як піде до школи з квітами, як здобуде вищу освіту. Все про що я думаю - чим я буду годувати цю дитину. Але у моїх думках, я розумію, що себе мені годувати не буде чим. Я бачу, як я не здобуду цю вищу освіту. Ця істота розміром з огірок (ви чуєте, лікарю, як я его називаю?) навіть зараз відчуває, як я її не люблю. Як вона мені не потрібна. Я би її подарувала, але це якось брудно - дарувати маленьку живу істоту. Навіть хом'як, як подарунок не дуже. Мені не цікаво, хто це - дівчинка або хлопчик, яки в нього оченятка, якого кольору. Заберить його чи її від мене, лікарю "
Більше повітря, мені потрібно більше повітря. Молода дівчина знов шокує мене своїми зубами. Невже так легко вона прийняла це рішення, невже…
Відчиняються ці двері, з них - "Наступна!", в моїх очах темніє. Я намагаюсь стати, я намагаюсь зайти у цей кабінет, але мені так важко, я прийняла рішення, я беру на себе ярмо гріху, я збавлюся од цієї дитини, вона мені не потрібна, вона не буде щасливою. Де моє обличчя, мені потрібно зробити його серйозним, щоб лікар мені повірив, коли він склонився над моїми ногами, а я, там десь внизу - на самом дні, збираюся йому розповісти про все це, про весь цей жах…

- Ти повинна дати мені кращий сніданок!
Він оре й лупцює мене по руці. Я щось читала дивне таке газетах, щось про аборти чи рак молочної залози. Його це не цікавить. Він вже вилив свою кашу на підлогу, пригає, розбризкує її по всій кухні. А потім біжіть у нашу спільну кімнату.
Я не пам'ятаю звідки цей маленькій біс. Я не пам'ятаю, навіщо я принесла його в однокімнатну чешку. Чому я його зовсім не сварю. Чому "це" кричить на мене "мамо".