Black Canary

Я егоїстка?
Мабуть, ви праві.
І я, бувало, думала про себе.
Тримає час гріхи мої нові,
Коли старі ще відмолити треба.
Я Лицемірка?
Що ж, можливо, й так.
Життя навчило маски одягати.
Щоб викупити спокій на п'ятак
Доводилося інколи брехати.
Я надто горда?
Вперта, як віслюк?
Якщо і, так, не вам мене судити.
Я від повчань втомилась і наук,
А ідеально не навчилась жити.
Бездушна я?
Жорстока і черства?
Ну що іще там? Це усі провини?
Я визнаю, були й мої слова
Бездушними, жорстокими, черствими.
Були й дороги інколи криві.
Бувало, й зло лишалося за мною.
Я егоїстка?
Мабуть, ви праві…
Та я й не прикидалася святою.
Як бачиш, я — не подарунок долі.
Терпи таку, або втікай щодуху,
Поки ще ми не з'їли пуда солі
І світ не встиг замкнутися наглухо.
… Свавільна, гостра, не терплю розлуки.
Я, мабуть, від природи трохи з перцем.
Дивися сам, до кого тягнеш руки,
Щоб потім не хапатися за серце.
У нас з тобою дуже різні мови.
Чи можна їх в єдину об'єднати?
Повір мені, повір мені на слово:
Тобі не вдасться бурю покохати

Ображайся на мене, як хочеш,
Зневажай, ненавидь мене -
Все одно я люблю твої очі
І волосся твоє сумне.

Хай досада чи гнів жевріє,
Хай до сліз я тебе озлю -
Ти для мене не тільки мрія,
Я живою тебе люблю.

Для кохання в нас часу мало,
Для мовчання - у нас віки.
Все віддав би, що жить осталось,
За гарячий дотик руки.

Влийся сонцем у щиру мову,
У думок моїх течію -
Я люблю твої губи, і брови,
І поставу, і вроду твою.

Ображайся на мене, як хочеш,
І презирством убий мене -
Все одно я люблю твої очі
І волосся твоє сумне.

Скільки б не судилося страждати,
Все одно благословлю завжди
День, коли мене родила мати
Для життя, для щастя, для біди.

День, коли мої маленькі губи
Вперше груди мамині знайшли,
День, що мене вперше приголубив
Ласкою проміння із імли.

Як меня даровано багато,
Скільки в мене щастя, чорт візьми! -
На землі сміятись і страждати,
Жити і любить поміж людьми!

Дівчино, скажу тобі відверто,
Ти не ображайсь за прямоту:
Я люблю тебе таку уперту,
Отаку лукаву і просту.

Бо коли б зробилася другою,
Хоч на мить скорилася мені,
Я б тоді не бігав за тобою,
Не складав би віршики-пісні

Я б на тебе поглядав звисока,
Сам собою чванився б: ось я!
Дівчино кохана, кароока,
Поки непокірна - ти моя.

Василь Симоненко

Двадцать первое. Ночь. Понедельник.
Очертанья столицы во мгле.
Сочинил же какой-то бездельник,
Что бывает любовь на земле.

И от лености или со скуки
Все поверили, так и живут:
Ждут свиданий, боятся разлуки
И любовные песни поют.

Но иным открывается тайна,
И почиет на них тишина…
Я на это наткнулась случайно
И с тех пор всё как будто больна.

Я знаю от некоторых воспоминаний хочется поскорее освободиться. Забыть как страшный сон. Но у каждой из нас есть такие раны, которые долго могут кровоточить, будить по ночам. И тут не стоит паниковать, искать обезболивающие. Стоит лишь набраться терпения и ждать, когда время подберет тебе лекарство. Для каждого оно разное. Для кого-то – новая любовь, для кого-то – ребенок, а для кого-то… хотя бы море. Однажды ты окажешься у моря, и оно унесет на своих волнах боль воспоминаний. У каждого из нас свое море.

(с) Э.Сафарли

— Надо учиться ошибаться, пока ты не повзрослела.
— Надо учиться…?
— В молодости от этого быстро оправляешься. Если научишься падать сейчас, то легче будет вставать потом. Во взрослом возрасте, каждый промах — как нож в сердце, чем больше ответственности на себя берешь, тем меньше права на ошибку.

Здравствуй, у меня все замечательно -
Дом, работа, прочие дела.
Праздники прошли в кругу приятелей.
Покурили, выпили вина…
Нет, не так…

Здравствуй, у меня все хорошо.
Дом – сквозняк, не закрываю двери,
Простыней лишь мятый белый шелк
Помнит ночи пьяное веселье…
Нет, не так…

Ну, здравствуй, это я.
О тебе вдруг вспомнила случайно.
Не грущу, не плачу, не одна.
С кем - не важно, впрочем, и не тайна…
Нет, не так…

Привет. Совсем не жду.
Наглухо мои закрыты двери.
Позовешь меня и не приду.
Напишу, но ты же не поверишь.

Отметаю лишние слова.
Значит так –

Привет.
Еще жива.

… Іноді рветься на шматки, пітніє інсультами, коли швидко бігаєш
і коли вушна раковина, мов приймач, ловить солоні, черстві хвилі
зі станції, де тільки одна покинута колія…
“Такою ти мені непотрібна”.
Якою…слухняною, тихою, здібною?
Бачиш вивіску і не заходиш до кав’ярні.
Плутаєшся довгими колами, вибираєш числа для розмов
і чомусь завжди парні…
Одягаєш на себе красиве, смачноготуєш, пахнеш
вишнями… А все що? Все марно.

У тебе ж є жінки, до яких ти липнеш…
не від того, що солодко – а від бруду.
Вони намотують твої нерви на палець і різко смикають,
виїдають тебе з середини, словами грішать,
забивають свідомість криками.
Ти цілуєш їх просто в губи, а зі мною цілується твоя душа.

Поезія зі спеціями…тільки ти рятуєш від думок, що рвуть мене із середини…дякую, щиро дякую….

Если тебя обманули-значит ты этого сам захотел…доверять первому встречному свою жизнь, свое настроение или просто пускать незнакомых людей в свою жизнь-это не наивность детской души…это просто безразличие к самому себе….сейчас даже дети в садике знают что дверь в дом нужно открывать только хорошим знакомым или близким….не подпускай к себе лишних…не будьте безразличны…не жалуйтесь на жизнь и близких вы-причина всех удач и бед…. (с)

почала читати книгу Сесилия Ахерн " Не верю. Не надеюсь. Люблю". щось в ній є. ще я до кінця не зрозуміла що, але ідея мені подобається….постійно ловиш себе на думці…що більшість книг не вигадки…а просто ще одна історія з життя…люблю книги про життя. Вони найкращі друзі. Вони дають поради об*єктивно…вони не запитують потрібна тобі допомога чи ти просто шукаєш розради….вони розказують що може трапитись коли довгий час не можеш розібратись в собі, вони показують нас коли ніхто нас не бачить і не чує…вони кращі за нас. Книги наше життя…

Мы все такие разные, у нас разные интересы, у нас разного цвета глаза и волосы, мы высокие, худые, пухленькие, низенькие. Нам нравится весна, нам нравится осень. Мы любим каблуки или балетки. Читаем космо или классику. Кто-то любит черный кофе, кто-то горячий шоколад, апельсиновый сок или зеленый чай. Начинаем день со стакана воды или сырников. Смотрим драмы, предпочитаем триллеры или комедии. Учимся на экономистов, ветеринаров, переводчиков, дизайнеров, художников. Кто-то любит ромашки, кто-то не любит цветы в принципе. Каждая из нас неповторима, со своими заморочками и необъятным внутренним миром. Но есть то, что объединяет нас, нам нужно только одно – встретить, наконец, всего одного человека, который будет ценить, а не топтать, любить, а не игнорировать. Мы, наконец, успокоимся, забросим все блоги, кто-то может, бросит курить. Всего ничего нужно ведь для счастья, всего один человек.