Епоха блокнота і ручки

Маленький Ісусе, бережи Калиняка Лева Даниловича. Подаруй йому довголіття, благодать і благополучність. Допоможи нам здати на 4 або і на 5. АМІНЬ Я вірю в тебе, промінчик духовно сонця. Твоя Віка

Оскар Уайльд прекрасний, а особливо книга "Доріан Грей". У ній і сюжет, і містика, і філософія життя. Усе що потрібно.

Сьогоднкі я усвідомила, що у мене амебне життя. Протягом цілого року у Львові у мене було лише дві справді яскраві події, які змінили кардинально моє життя- відпочинок на 700-річчі, коли я відчула себе на день коханою і поїздка в інтернат, яка змусила мене переоцінити безліч речей. І це за 10 місяців. Я втрачаю хист і перетворююсь на сіру масу сором мені. P.S У гуртожитку немає інтернету. Тепер люди навіть говорять щось більше ніж "Привіт."

Шановні, ну звичайно це набережна, куди без неї.

Ми відправились до озера, взяли коцик, чіпси, пивка, розстелились.Я зробила Юлі пивний душ, ми посміялись і мирно склали коцик назад, бо тут почалось щось страшне.Це була несамовита злива, град, вітер, блискавка і грім. Це був маніфест природи проти мого "Опілля". Невже вона настільки категорична до алкоголю? Питання залишається загадкою.

Ми бігли під зливою, ховались під столиком в альтанці, намагались викликати таксі, але все безуспішно. Це був наше якийсь глобальний катаклізм. Далі ми всетаки викликали таксі, рушили додому і всього за декілька вулиць побачили чисте небо. Там дощу не було. Погода ще та сучка.

А далі ми просто насолоджувались десертом і бились м"ягкими іграшками. Усе саме так як уявляють хлопці дівочі посиденьки.

- сказала мені мама. Не знаю як в геніальності, але в швидкості мені позаздрить людина блискавка (Юля, вибач). Написала все, навіть твір - поперло. Хоча чи успішно покаже тільки час. Проте я виконала своє бажання - прийти і поржати з людей на зно. Вони такі смішні - у когось був ступор, хтось нервово перебирав ручку в руках, хтось через хвилювання говорив тупі жарти, хтось щосекунди пив мінералку. Ну що скажеш? Абітура. Збираюсь на вулицю. Тут сонячно так, що аж на душі тепло.

Отож за 3 години ЗНО. Що я знаю? Нічого. Що я повторюю? Нічого. Що я спишу? Нічого. Нічого+нічого+нічого=???

Нехай з запізненням, але завдання 4 ЧЕРВНЯ - ПОГОВОРИТИ З ТИМ, З КИМ ДАВНО НЕ НАВАЖУВАВСЯ - виконано. Ось так і руйнуються ідеальні образи, так і з'являються перші недоліки. Хоча разом з тим, мені, як людині, котра ненавидить спілкуватись по телефоні було навіть цікаво. P.S Обридли змішані почуття…

Усі малюнки мають собі пояснення…
1-ий - надихнулась після прочитання п'єси "Сузір'я"

;
2-ий - коли сіла за навчання;

3-ій - через те, що після пари з Валовецької почувала себе винною;

4-ий - через грозу у Львові і відсутність паралоськи у мене;

Сьогодні день сирості. Ні не сонячно, ні не пасмурно, просто НІЯКО. Єдиний промінчик злості подарувала пара акторської майстерності. Тут викладачка дала чітко зрозуміти - ти шмат лайна, яке не здатне навіть випірнути з води. Ну що ж давайте поплескаєм за хвилини позору і бруду від мисткині. Це аншлаг сорому і ляпас самооцінці. БРАВО! P.S Їду в потязі, завтра ЗНО мозок в прорубі Як лайно.

Веди мене, проводь мене, заводь мене, поводься зі мною як хочеш, тільки не обводь мене довкола пальця. (с)

Ми в електричці, тут сонячно, ми на позитиві, а в Львові мокро, меланхолічно і сумно. Наче два паралельні світи. Пробач, Львове, але сьогодні наші з тобою стосунки в режимі "все складно". Я зрадила тобі і з чистим серцем зроблю це щераз.

Отож, 6 червня - день коли ми відчули себе гідними. Ми остаточно прокинулись від того що до нас постукала в вікно жіночка. Тут ми зрозуміли що люди не можуть потрапити на роботу через нашу лінь і сонливість. Ми були закриті одні в чотирьох поверховій будівлі зсередини. Доля усіх і влада були в наших руках. Отже ми одягнулись, поснідали не свіжими булками (я їх називала шоколадні хуйочки) і відправились в школу, в кабінет директора. Ми йому сказали який реквізит нам потрібен і він зробив все щоб допомогти нам. Далі ми зробили швидкий відбір акторів і почали роботу. Спершу був якийсь бар'єр, але згодом він зник. Ми поводили себе доступно, без понтів, трішки з матюками, але це я думаю і підкупило їх. Насправді, у дітей не все було ідеальним, але чим більше ми звикали один до одного, тим. більше ставали явними їхні таланти. До того ж текст п'єси був осучаснений і не схожий на інші (ввечері закину текст кому цікаво). Час з ними летів швидко, ми дуже багато сміялись, але тут прийшла організатор і попросила перенести нашу виставу з 15:00 на 13:00. Це було як вирок. Ми почали робити швидкі прогони, закінчувати не закінчене… О 12:40 діти були уже за дверима. Вони настільки хотіли побачити що там, що нагло рвались у двері. Нам доводилось притримувати двері спиною. Тут і пролилась перша кров. Я випадково прищепнула хлопчику палець дверима, але він не плакав, прийняв цей удар з великою мужністю. Далі була остання метушня і нарешті запуск глядачів. О 13 годині почалась вистава. У залі були і діти, і викладачі, було дуже приємно бачити їхні усмішки та чути сміх у залі. Вистава як на мене пройшла успішно. Далі були подяки з обох сторін і оплески. Але найприємніше було те, що нас запросили у гості осінню, не просто так, а для того аби ми поставили їм щось на день вчителя. Кращого фіналу годі і бажати, щаслива. :-) P.S Опісля вистави ми запросили хлопців до нас аби попрощатись. Отож ми сидимо в кімнаті і шукаємо цю бісову флешку, а десь в коридорі чуємо: "Ти йди- Ні, ти йди! - Все йдем. - Нє, чекайте". Ми почали дико сміятись, далі побачили постать хлопця який йшов до нас, а потім зник. Ми зрозуміли, що толку з цього не буде і вийшли до них з фразою "Хлопці, ще довго тут стовбичити будете? Заходьте до нас!". Вони звичайно не визнали своєї нерішучості, але ми ж все знаєм. Далі ми пригостили їх залишками пійла і змусили вимити кружки. Виховні міри ніколи не бувають зайвими. На кінець ви відправились на вокзал, посадили двох юнаків на потяг і чекали на свою електричку. Весь час ми в чотирьох (Таня, Марічка, я і один школяр) дивились відеозвіт і сміялись, а інші хлопчики дзвонили і так підозріло надзвонювали другу. Як виявилось для того аби дізнатись наші акаунти ВК. Це так невинно мило) .

Після важкого дня ми потішили себе смачненьким морозивом. Це нагорода за відвагу та відданість. Аве театрознавцям, аве НАМ!

Коли ми тільки-но прийшли в школу - відчули себе чужаками. На нас усі дуже пристально дивились та з незрозумілою інтонацією казали "Добрий день!". Вперше за довгий час я побувала в кабінеті директора, але уже не школярем, а у ролі викладача. Вкрай дивне відчуття, коли абсолютно все на твоїх плечах. Влада забов'язує до відповідальності. І от з таким стикнулись саме ми. Нас відправили у актовий зал, під дверима нас чекало 70 учнів різного віку від найменших до найстарших. У них були зацікавлені обличчя, але нам всеодно було страшно. Як завжди складно починати. У нас була паніка, Марічка навіть заплакала. Ми почали наше заняття з дуже віддаленої речі "Що таке мистецтво?" - у залі була тиша. Мене це вбило, тому я почала розпитувати їх. Діти сказали що мистецтво - це краса, ми ж їм відкрили нову грань, що мистецтво це гра.Далі ми почали грати із дітьми у ігри. Усе набирало обертів і далі уже котилось само, у дітей справді горіли очі. Особливо вдалими були ігри "Акторський кошмар" (аля гра Крокодил), "Від 1 до 20", а також "Кінчики пальців". Всі три - абсолютно різні як і за формою і ритмом, так і за предметом на який вони розраховані(тіло, інтелект, відчуття). Був великий потік емоцій і переживань, але по закінченню відчула себе опустілою… Робочий день закінчився. Сила в п'ятках. Щойно ми підбирали костюми до завтрашньої вистави (у них тут є комірчина із речима, які вони зібрали самотужки), а ще дізнались, що два роки тому наші колеги поставили потужну слізливу виставу, наша ж - комічна. Головне тепер не впасти головою в калюжу. А тепер - СПАТИ. P.S Декілька хвилин тому до нас прибігала дівчинка і питала "А ви будете нам ше ставити казоцьку?" - заради таких моментів хочеться творити.

Ранок. Сніданок. Повторення програми. Страх. Цікаво, а діти так само боються нас як і ми їх?!