Коли ми тільки-но прийшли в школу - відчули себе чужаками. На нас усі дуже пристально дивились та з незрозумілою інтонацією казали "Добрий день!". Вперше за довгий час я побувала в кабінеті директора, але уже не школярем, а у ролі викладача. Вкрай дивне відчуття, коли абсолютно все на твоїх плечах. Влада забов'язує до відповідальності. І от з таким стикнулись саме ми. Нас відправили у актовий зал, під дверима нас чекало 70 учнів різного віку від найменших до найстарших. У них були зацікавлені обличчя, але нам всеодно було страшно. Як завжди складно починати. У нас була паніка, Марічка навіть заплакала. Ми почали наше заняття з дуже віддаленої речі "Що таке мистецтво?" - у залі була тиша. Мене це вбило, тому я почала розпитувати їх. Діти сказали що мистецтво - це краса, ми ж їм відкрили нову грань, що мистецтво це гра.Далі ми почали грати із дітьми у ігри. Усе набирало обертів і далі уже котилось само, у дітей справді горіли очі. Особливо вдалими були ігри "Акторський кошмар" (аля гра Крокодил), "Від 1 до 20", а також "Кінчики пальців". Всі три - абсолютно різні як і за формою і ритмом, так і за предметом на який вони розраховані(тіло, інтелект, відчуття). Був великий потік емоцій і переживань, але по закінченню відчула себе опустілою… Робочий день закінчився. Сила в п'ятках. Щойно ми підбирали костюми до завтрашньої вистави (у них тут є комірчина із речима, які вони зібрали самотужки), а ще дізнались, що два роки тому наші колеги поставили потужну слізливу виставу, наша ж - комічна. Головне тепер не впасти головою в калюжу. А тепер - СПАТИ. P.S Декілька хвилин тому до нас прибігала дівчинка і питала "А ви будете нам ше ставити казоцьку?" - заради таких моментів хочеться творити.