Епоха блокнота і ручки

Хотіла поговорити з тим, з ким проводила ночі вконтакті. Хотіла щоб голос пролунав у моїх вухах, а не лише голові. Хотіла почути його (одразу вибачте за ваніль), але почула лише гудки… Як думаєте доля чи випадковість?! Варто повторити спробу завтра?! Відгукніться, нічні душі соціальних мереж!

Отож ми їхали в Стрілки автостопом. Вперше було страшно сідати в машину. Нас підвозили дуже сумнівні хлопці. Було відчуття, що нас відвезуть десь в ліс і зроблять темне діло, тому ми весь час дивились на карту і слідкували за маршрутом. В голові були картинки розплати і те, як ми тікатимемо від насильників. Але все закінчилось вкрай успішно, ми побачили табличку - Стрілки. Ми знайшли школу-інтернат, але тут нікого не було. Склалось враження наче людей настигло горе і вони втекли залишивши все тут, у зоні відчуження… Після довгих пошуків ми таки знайшли потрібних людей, підірвали людей і нас таки поселили. Тут і зараз у великій будівлі тільки ми і тихі будівники. Дивно з одного боку, але й радісно з іншого. Тишина. Спокій. Атмосфера. P.S П'ємо "Старий Ринок" і працюємо. Більш ідеальнішого майбутнього годі й придумати. Справді хочеться працювати месією і нести зерно театру в маси. Щиро вірю, що все складеться, чекаю завтра. Мандраж…

Годину тому я чекала на перездачу, на хронологічний батл, на жорстоке історичне місиво, але один маленький нюанс змінив все. Ми побачили його здалеку. Він йшов як бик у кориді. Проте його ціллю були не ми, а кабінет, у якому би заховався наш п'яненький равлик. Це видовище розвіяло страх і ми з перемогою в руках (нас допустили до іспиту без доздачі) відправились в дорогу на Стрілки.

Коли побачила це завдання абсолютно не налякалась, вирішила що це справа 5 хвилин. Але тільки-но я почала усвідомлювати, що потрібно діяти - у мене почався мандраж. Мені стало страшно зробити ось цей останній крок до людини. Я проходила дількома вулицями у пошуках жертви, але безрезультатно. Притендентів було десятками, але уся проблема була в мені. Мене турбував страх, боязнь бути відштовхнутою.
Все сталось дуже спонтанно. Ми побачили їх здалекуі зустрілись поглядами. Це стало зеленим світлом. До того ж у нього випала з рук якась річ, він присів і я подумала "Ідеальний злочин". Я підійшла ззаду, взяла за шию і поцілувала. Шок був у всіх, у його друзів, у нього і навтіь у мене. Це була доля секунди, але мене оповив великий драйв. Я не промовила жодного слова, розвернулась і пішла. Коли віддійшла декілька метрів я оглянулась і він мило помахав мені). Все добре, я подолала страх.

Із фільмом не склалось, дивилась 5 серій серіалу "Помста".

Дорогою додому (31 травня) познайомилась з хлопцем. Він розповів що по нігтях можна сказати сотні речей…Опісля Віка наростила нігті. Приховую свою погану сутність).

Завдячую роботі юному митцю мистецтва - Наталії Андріївній).

Ось таким був мій перший літневий ранок. Лінивий, сірий і холодний. Не зовсім позитивний прогноз…

Для початку короткий вступ.
Завжди хотілось чинити божевілля, не забувати про милі дрібниці, але ми, люди ХХІ століття завжди поспішаємо і не помічаємо найважливішого. Наше життя - це ескалатор, де немає часу на приємності.

План на літо - це маленька спроба зробити себе поденно щасливим. Зробити дні особливими, а не монохронно сірими. Це щоденні подвиги та викид ендорфіну. Приєднуйтесь!

Чи вірите Ви в те, що творчість не лише вивільнення емоцій, а й свого роду пророцтво. Ось що я сама собі напророкувала…

Ти став заповненим для мене, налився уже по вінця. Став тісними джинсами, які створюють тільки дискомфорт. Ти став зайвою порцією, від якої просто болить шлунок. Ти, як та секунда спокуси шопінгу — ввів в ейфорію, а потім години самокартання через невдале капіталовкладення. Ти — тільки слово із двох букв. Вибач, ти мілководний. У тобі немає глибини. Ти став модним трендом, але мода змінюється з часом. Ти був механічною помилкою і цього разу я не маскуватиму все коректором, а зроблю все старим дідівським способом — вирву сторінку.

Любов на різних меридіанах

Ось так і живем. Він мені приносить каву і яєшню з беконом в ліжко. Каже, що я його англійська королева. Малює лінії британського прапору на моєму тілі. Обожнює дощові ранки і туман від сигарет “Benson&Hadges”.

Він звертається до мене “my darling” і хоче завести віппета, бо це англійська порода собак. Його зватимуть Беном чи Білом, проте яка вже різниця?! Головне, щоб він їв вівнянку.

У гаманці він завжди носить свою улюблену збірку фотокарток англійської королеви та її родини. Обожнює футбол і ненавидить ірландців, хоча ні з тим, ні з інших ніколи не стикався особисто.

А я терпіти не можу усю цю монархію і аристократію. Ненавиджу меланхолічний Лондон і англійський гумор. У мене алергія на яйця, бекону я не їм, а від кави у мене болить голова. І взагалі, я люблю кішок. Я поняття немаю як звуть принців Уельських і чому королівські гвардійці носять такі дивні головні убори. Проте я ніколи не ображу його. Піду куплю йому собаку, бо ми разом, бо ми живемо у одній квартирі і спимо в одному ліжку. Бо я люблю цього англійця без громадянства.

Ось так і живем, наче поруч, але на різних меридіанах.

Вікторія Солов'юк