Отож, 6 червня - день коли ми відчули себе гідними. Ми остаточно прокинулись від того що до нас постукала в вікно жіночка. Тут ми зрозуміли що люди не можуть потрапити на роботу через нашу лінь і сонливість. Ми були закриті одні в чотирьох поверховій будівлі зсередини. Доля усіх і влада були в наших руках. Отже ми одягнулись, поснідали не свіжими булками (я їх називала шоколадні хуйочки) і відправились в школу, в кабінет директора. Ми йому сказали який реквізит нам потрібен і він зробив все щоб допомогти нам. Далі ми зробили швидкий відбір акторів і почали роботу. Спершу був якийсь бар'єр, але згодом він зник. Ми поводили себе доступно, без понтів, трішки з матюками, але це я думаю і підкупило їх. Насправді, у дітей не все було ідеальним, але чим більше ми звикали один до одного, тим. більше ставали явними їхні таланти. До того ж текст п'єси був осучаснений і не схожий на інші (ввечері закину текст кому цікаво). Час з ними летів швидко, ми дуже багато сміялись, але тут прийшла організатор і попросила перенести нашу виставу з 15:00 на 13:00. Це було як вирок. Ми почали робити швидкі прогони, закінчувати не закінчене… О 12:40 діти були уже за дверима. Вони настільки хотіли побачити що там, що нагло рвались у двері. Нам доводилось притримувати двері спиною. Тут і пролилась перша кров. Я випадково прищепнула хлопчику палець дверима, але він не плакав, прийняв цей удар з великою мужністю. Далі була остання метушня і нарешті запуск глядачів. О 13 годині почалась вистава. У залі були і діти, і викладачі, було дуже приємно бачити їхні усмішки та чути сміх у залі. Вистава як на мене пройшла успішно. Далі були подяки з обох сторін і оплески. Але найприємніше було те, що нас запросили у гості осінню, не просто так, а для того аби ми поставили їм щось на день вчителя. Кращого фіналу годі і бажати, щаслива. :-) P.S Опісля вистави ми запросили хлопців до нас аби попрощатись. Отож ми сидимо в кімнаті і шукаємо цю бісову флешку, а десь в коридорі чуємо: "Ти йди- Ні, ти йди! - Все йдем. - Нє, чекайте". Ми почали дико сміятись, далі побачили постать хлопця який йшов до нас, а потім зник. Ми зрозуміли, що толку з цього не буде і вийшли до них з фразою "Хлопці, ще довго тут стовбичити будете? Заходьте до нас!". Вони звичайно не визнали своєї нерішучості, але ми ж все знаєм. Далі ми пригостили їх залишками пійла і змусили вимити кружки. Виховні міри ніколи не бувають зайвими. На кінець ви відправились на вокзал, посадили двох юнаків на потяг і чекали на свою електричку. Весь час ми в чотирьох (Таня, Марічка, я і один школяр) дивились відеозвіт і сміялись, а інші хлопчики дзвонили і так підозріло надзвонювали другу. Як виявилось для того аби дізнатись наші акаунти ВК. Це так невинно мило) .