from the universe

you are my standard-bearer

Universе - ці слова досі означають безмежжя.

Чи є сенс пристібати ремені безпеки, коли розумієш, що літак вже падає?

насправді, рано чи пізно наступає такий переломний момент, що розумієш -задля досягнення мети треба себе зламати, або надламати, або ж прогнутись.все це викликає, безсумнівно, душевні муки і протест, але що дорожче: мрія чи власні принципи?
це наче бути в коконі, і настільки звикнутись з думкою, що так правильно, що коли варто зламати його, для того, щоб перетворитись на метелика, ти починаєш сприймати це як щось надприроднє і неприйнятне.справді, це ж варте того.власне все життя істоти в коконі і заключається в тому моменті надлому, і тоді вже починається інша історія. так і зі мною. але я ще досі не можу наважитись…

Жодних заслуг…

Знаєш, твоя любов до боротьби робить тебе сильним і слабким водночас.Твоя залежність робить тебе сліпим.Ти змушений йти далі, переступати через зламаних тобою людей, бо ж рухатись необхідно, так само як кисень для легень.Та рано чи пізно, дійшовши до мети, розумієш, що керувався не об'єктивним, чи навіть суб'єктивним бажанням отримати щось, а, що першочерговим було твоє "Я". Твоє ТИ, заполонило тебе, стало вищим.Досягнувши фінішу, тієї відправної точки, де мав би настати апогей бажань, ти відчуваєш пустоту. Так, саме пустоту, безвихідь, бо ти гнався не за фактичним результатом, а за задоволенням своїх інстинктів борця, воїна, людини з обладунками замість шкіри. Ти йдеш далі, обираєш нову боротьбу, розпочинаєш нову боротьбу проти себе, і надалі рухаєшся лише заради себе. Це твоя сила? І так, і ні.

" знаєте що? це неймовірно!

повітря навколо не схоже ні на що, звуки перенеслись у інакші частоти, я - той кит, про якого читала десь в нешенал джеоґрафік. “воно” зазнає змін, трансформується без втрат енергії, ковтає мене, всіх мене - інакших, таких, якими я себе уявляла і не уявляла ніколи. я збираю тих себе докупи вже всередині, “я” не можуть впізнати одне одного. мною вивертає, ломає і викручує, мене спустошує і переповнює без можливості перевести дух. на мені грають зіниці; я кличу їх, засинаючи, і вигинаюсь стрілою за ними, прокидаючись. я боюсь визнати це - я вивернута назовні, беззахисна і неймовірно статична. а ще час - він губиться серед чогось іще в послідовності факторів впливу, і цього “іще” я не розумію, та вже люблю всім серцем. "

Інколи мені здається, що я тобою користуюсь. Точніше…Ні таки не знаю точніших слів. Ти з'явився в потрібний момент, і я тебе використала, як захист і допомогу.
Зараз цей період на шляху завершення, проте я продовжую тебе використовувати…як тепло. Я знаю що напевно важко буде знайти таку віддану людину як ти, важко…Але це неодмінно завершиться.Та зараз не про це.
Поки ти мені порібен. Противно стає розуміти що колись я скажу те саме, але з "НЕ". Втім, чи часом моя турбота і так звана любов це не частина користування? Це ніби з новою технікою, ти її протираєш, бережеш..до пори до часу.Поки вона не втратись свою цінність. А може вона і втрачає цінність саме через те, що зупиняєшся у догляді?
Я не знаю… Тепер перестаю розуміти різницю між коханням і любовю, і все частіше переконуюсь, що друге куди важливіше.Я зовсім не тут, якийсь дивний стан речей в голові…

Чудовий ранок.На вулицях в більшості літні люди, от знаєте, вони прокидаються так рано, наче хочуть прожити більше, ніж ми-молоді.Вони, здається, впевнені, що ці кілька вранішніх годин продовжать їхню долю.Можливо вони праві?
Була на квітковому ринку, квітів катастрофічно мало, так само як і достойних букетів. Букет власне ж не тільки оберемок квітів, це якась історія, котру хочеш передати людині, котрій даруєш.Як казав герой фільму "Трасса 60": "Історія завжди важливіша, за саму річ, що її несе".І власне не кожна квітка могла б винести цю історію, не кожна…
Найкращі букети завжди для рідних. Мама була рада і здивована.Обожнюю такі моменти.Вона напевно теж :)

The Pretty Reckless – You Make Me Wanna Die

Чому ти не зникаєш?
Чому?
Мені набридло…!!!
Я не хочу жити спогадами і моделюванням ситуацій в голові. Я не хочу знати, що ти можеш дихати тим самим повітрям, що і я. Не хочу навіть уявляти, що ти ходиш тими ж дорогами, бачиш те ж листя, ті ж вітрини, архітектуру і став. Не хочу!

Прощай, прощай, чужа мені людино!

Ще не було ріднішого, як ти.

Оце і є той випадок єдиний,

коли найбільша мужність - утекти…

(Ліна Костенко)

був сьогодні один момент, варто сказати -важливий
ми сварились, я тебе не розуміла, а потім в пориві обняла і сказала: "не злись "
це було найщиріше, за всі 5 місяців разом, що я відчувала і казала водночас…таке справжнє -справжнє-справжнє

Не кожне зникнення -це втрата.Насправді, втрата має значно більше сторін, ніж бачиш ти. Власне, є речі, які втрачаючи забуваєш, це не втрата - це елементарне оновлення речей.Втрата, це коли відчутно, це коли не безслідно, це коли сум множиться в тобі і виростає в безкінечне дерево, на гілках котрого сидять птахи із сірими крилами, і кожним взлетом, криком кличуть втрачене. Це коли при кожному подиху вітру, листя плаче.Це наче зачепити душу за живе.Оце втрата…

І як тепер тебе забути?
Душа до краю добрела.
Такої дивної отрути
я ще ніколи не пила
Такої чистої печалі,
Такої спраглої жаги,
Такого зойку у мовчанні,
Такого сяйва навкруги.
Такої зоряної тиші.
Такого безміру в добі!..
Це, може, навіть і не вірші,
А квіти, кинуті тобі.
© Ліна Костенко.