ми зроблені з вогнів

Ты не должен путать одиночество и уединение. Одиночество для меня понятие психологическое, душевное, уединенность же — физическое. Первое отупляет, второе — успокаивает.

люди привыкли называть всех друзьями. вместо слов приятель, товарищ, хороший знакомый все используют именно слово друг. не понимая, что под этим словом таится нечто большее, чем можно выразить словами. возможно, это даже возвышеннее чем истинная любовь.

Когда стоит выбор, просто подбрось монетку. Это не даст верный ответ, но в момент, когда монетка в воздухе, ты уже знаешь на что надеешься.

Все минає і це мине,
Стануть попелом улюблені фото.
Стають „учора” день за днем,
Вмирає мовби одвічна мода.

Все минає і це мине,
І „справжні” друзі стають ніким.
Світ колись навічно засне,
І від мрій всіх залишиться дим.

Все минає і це мине,
Мине Сонце, і Вітер і Злива.
І все навколо вбиває, гне…
А ти не гнися, ти будь щасливим.

Покоління байдужих.
Покоління пофігістів.
Але то тільки зовні.
Усередині муру ми існуємо,
ба навіть живемо.

Он пришел к твердому убеждению, что человеческая жизнь отвратительна; он заметил, что существует своего рода иерархия бедствий: над королями, угнетающими народ, есть война, над войною — чума, над чумою — голод, а над всеми бедствиями — глупость людская; удостоверившись, что уже самый факт существования является в какой-то мере наказанием, и видя в смерти избавление…

Виктор Гюго. Человек, который смеётся

Не має рецепту від душевного болю.
Ні, не має. Розмови з близькими,
Навіть коли до кісток нутро оголю.
Лиш тільки на мить залишаться з ними.
А потім повернеться тихо вночі,
Присяде на ліжко й безжалісно стане тулитись.
Так вправно тиснутиме на самі болючі сліди,
Яким ще й досі не вдалось загоїтись.
Тай марно, ця біль хронічно назавжди.
Спонукує мислити глибоко сердечними фібрами.
Гостро відчувати смак смертельної самоти,
Коли навколо сотні таких (здавалось би) живих атомів.
І певне не варто, шукати черговий рецепт.
Ми всі задля цього, вміщаємо тонни болю.
І я захищатиму цю біль, як щирий адепт.
Бо дякую Богу, за можливість почуватись живою.

Автор: Христина Сирова

Брехливо так, ворушаться твої вуста,
Брехливо дивишся мені у вічі.
Зашию голкою тобі вуста,
Щоб більше ти так не брехав у вічі.
Я мститись буду скільки стане сил.
Не буду бачити я снівв,
Аж доки не впадеш ти в сніг без сил.
Змішаю з кров"ю суть твоїх брехливих слів.
Твої гордисті крила на спині,
зрубаю я мечем по груди.
І виріжу імя я на спині,
Щоб захлинувся спогадом по груди.
Запамятаєш мене голубе навіки!
Допоки не зімкнеш ти віки!

Я знаю - мухи гинуть в молоці,

Я знаю добру і лиху годину,

Я знаю є співці, сліпці й скопці,

Я знаю по голках сосну й ялину,

Я знаю як кохають до загину,

Я знаю чорне, біле і рябе,

Я знаю, як Господь створив людину,

Я знаю все й незнаю лиш себе!

Я знаю всі шляхи й всі манівці,

Я знаюнебо щастя й сліз долину,

Я знаю, як на смерть ідуть бійці,

Я знаю і чернички спідничину,

Я знаю гріх, але грішить не кину,

Я знаю, хто під течію гребе,

Я знаю, як в бочках скисають вина,

Я знаю все й незнаю лиш себе!

Я знаю - коні є і є їздці,

Я знаю, скільки мул бере на спину,

Я знаю, хто працює без упину,

Я знаю сну й пробудження хвилину,

Я знаю Рим і як він всіх скубе,

Я знаю і гуситську всю провину,

Я знаю все й незнаю лиш себе!

Я знаю палац, знаю і хатину,

Я знаю цвіт; і плід, і соб-цабе,

Я знаю смерть і знаю домовину,

Я знаю все й незнаю лиш себе!!!

Франсуа Війон

Вони мене дражнили,
До серця дійняли,
Одні тим, що любили,
Другі тим, що кляли.

Вони мені до всього
Отрути долили,
Одні тим, що любили,
Другі тим, що кляли.

Котра ж мені найбільший
Жаль серцю завдала, –
То тая не любила
Мене і не кляла!..

Автор: Генріх Гейне; переклад: Леся Українка