ищи во снах

знайдіть мені такого, якому б я потрібна була така як є.

Від приступів

Мовчання, тиші,

від пилу по нічних лаштунках

все вищі тіні, все скупіші

деталі у твоїх малюнках.

Але чуттям,

яке осіло,

орнаментом

в старих тканинах

ти вмієш розрізняти світло

в деревах, друзях, і тваринах.

Сергій Жадан

бывает так одиноко, что пишешь сотую строчку и болью сводит запястья.
и некому ни позвонить, ни помолиться.
знаешь, мне сказали, что на самом деле нет ни солнца. ни счастья.
и по утрам теперь тихо. ни за окном, ни во мне не поют птицы.

в моих фрэндлентах бог, как всегда, off.
и без него я чувствую себя лишней. и всё вокруг тоже лишним.
знаешь, а ведь обо мне никогда не писали стихов.
и, наверное, не напишут.

в нашем возрасте к небу ведут все лестницы и дороги.
а я старше своих лет. внутри всё превратилось в уголь. да и тот слишком давно остыл.
я прошу тебя, мальчик, найди в себе бога.
чтобы он у меня был.

(Птица Каи)

как меня всё это достало! свари борщ, приготовь вермишель и салат. ЗА ЧАС! ах как прекрасно, сейчас, только активирую все свои 183 руки и включу пропеллер в жопе.не успела? на кол меня посадить! ну КАК, как я могу не знать, что свекла находится на седьмой полке слева в четвёртом фиолетовом пакет? да позор на мою голову.

Посмотрела замечательный фильм! Как всегда, спасибо Назару. Драма с американским хеппи эндом. Ммм, да, это то, что мне было нужно: устала я уж плакать. Подобное кинофильмы заставляют поверить, что все возможно. Главное - любить и слушать своё сердце. Ещё, хотя я не фанатка Паттисона, он сыграл просто великолепно! Смотрю уже четвёртый фильм с ним в главной роли, и чтобы кто там не говорил, он талантлив! И Риз Уизерспун тоже, как всегда, прекрасна.В общем, я не зря потратила 2 часа. Спасибо фильму "Воды слонам" за интересное приключение.

Заходиш туди - і в ніс різко вдаряє запах розплавленого воску, мирри і старечості. Останній, певно, лякає найбільше. Люди йдуть туди вже на схилі літ, щоб дати можливість вдихнути життєдайного повітря своїй понівеченій гріхами душі, аби вона могла спокійно покинути таке ж понівечене роками тіло. Тут в основному жінки. Певно, вимолюють свій прадавній гріх. Кожен приходить сюди за чимось своїм. Хтось просить зцілення, хтось замолює вчинки, а хтось, як я, шукає благословення. Там між людьми, свічками й іконами ширяє особливий дух.Зусібіч дивляться на тебе величні, подекуди суворі очі. Їх такими створила людина і з її рук такими вони й застигли. І я, піднімаючи свої маленькі, рухливі частинки вже гріховної душі, відчуваю тепло і спокій. Тепло і спокій. Я отримала те, за чим прийшла.

йобана в рот!

чого всі думають шо я їм поможу?

я не вмію, я не хочу, я не можу!!!

шо за приступи істерик? все начебто добре: сонечко світить, дихати є чим, близькі люди поруч. ну про останнє я брешу, не всі. хоча не в цьому суть. якісь вечірні напади самотності/агресії/безпомічності мене переслідують кожної ночі. за шо я люблю школу, це за можливість неможливості мати достатньо часу, аби копатися в собі, розворушувати могилу моїх мрій, цілей, спогадів. така от тавтологія. школа - це можливість бути втомленою, як собака і не хотіти нічого, крім поспати. а зараз? а зараз в мене черговий приступ. лише музика допомагає розслабитись, вільніше дихати. і то лише Кобейн і Мьюз. всі ж інші змушують розворушитись довгий ланцюжок спогадів. моє життя сухе і не звучне. іноді взагалі здається, шо будь-хто може прийти і зробити з нього сухі кришки: знищити, розсіяти. і найпринизливіше в даному реченні це слово будь-хто. моє життя пусте. і хотілось би чимось його заповнити. тільки от чим, поки знайти не можу…

Вы на 36% холерик, 33% санвиник, 27% меланхолик и на 4% флегматик.

я унылое говно

ничего не могу, ничего не хочу, никому не нужна

людей, которые хотят со мною общаться, я не пускаю ни под каким предлогом в свою жизнь. а людей, которые мне важны, я теряю со скоростью звука таки своим же эгоизмом и попытками изменить. дада, Мир, так и продолжай. когда-то ты останешься совсем одна. уже совсеееем скоро

ещё, я тупая курица, ибо даже не могу определиться ЧЕГО Я ХОЧУ. Господи, как же тяжело жить без приоритетов. ищу не понятно что, веря что я такой прям уж супер мозг, а хотя я "тупая посредственность, которая верит в свои куцые крылья" как бы выразилась Люко Дашвар.

хочется либо сдохнуть либо убежать от всех этих обязанностей, людей, принципов, что в принципе то же самое.

мене вбиває ця невизначеність!

вбило. таки правда нехай після цих слів згорять всі комуністи! "

—це наші вороги, які теж донедавна нас убивали

—і звідки ці вороги прибули?

—що значить, звідки прибули?

—ну, ворог, зазвичай, нападає на якусь державу, народ, грабує, убиває, неволить, порядки свої насаджує?.. Пані Наталка знервовано замовчала. -чого ж ви мовчите? Виходить, українці живіть на собі споконвіку на своїй землі, нікуди не рипаються, нікого не чіпають, а ті, що приходять непрошені на їхню землю, ще й називають їх ворогами, катують, вбивають, грабують? Де ж тут здоровий глузд, ви ж і сама українка?

—Дякуйте Богу, що вас не чує мій чоловік, а я м'яко кажучи, відповім вам: ви націоналіст і бандерівець! -Та на своїй землі я можу бути хоч Папою Римським!… Українці не пхаються, наприклад, на російську землю і не вбивають росіян за те, що вони кацапи чи москалі?"

Марія Дзюба "Укриті небом"

фух, нарешті я дочитала цю книжку тепер хочеться молитись і любити одна з найкращих, певно. хочеться цілувати руки авторці за прозріння стільки болю, стільки зла, яке так просто поборили любов і віра аби так справді все було в житті

Ось іноді говорять, що література померла,
що все вже давно написано, що маємо те, що маємо.
Але якщо в цій літературі й може бути перерва,
то це буде Перерва, якого ми всі тут знаємо.

Ще говорять, що зв'язок поколінь вимірюється втратами,
що поезія завжди народжується з конкуренції і творчої ревності.
Але якщо саме в цьому літературна безперервність і полягатиме,
то я особисто проти подібної безперервності.

Мене особисто мало цікавлять поети без жодного нерва,
які тягаються з власними віршами, наче перед пологами.
Я звик, що поезія, це, власне, і є перерва –
пауза, вчасно взята між безкінечними монологами.

Я звик, що поезія починається тоді, коли ми всі замовкаємо,
коли закінчуються літературні вечори, і гаснуть цитати,
коли немає жодного слухача, і всі музеї стоять під замками,
коли її зовсім-зовсім немає кому читати.

Тоді поети сидять під небесами сталевими,
і відкривають власні серця, мов рибні консерви,
і згадують про всіх жінок цього світу, і про траву між деревами,
і лише коли наливають, пожвавлюються і роблять перерви.

Сергій Жадан