Я люблю теплі серпневі вечори. Йдеш собі крізь завісу диму, яку напустили твої сусіди, спалюючи бур'яни на городах, вдивляєшся в бліде світло вуличних ліхтарів. Дихаєш. Серпень, навіть, пахне по-своєму. І ти цей мікс дині, диму й свіжої випічки впізнаєш завжди. Ось так вдихнеш – і, де б не був, щоб не робив, одразу зрозумієш: серпень. І тут тебе починає накривати хвилею спогадів з минулого, переоцінкою теперішнього, мріями про майбутнє. У такі моменти нічого не хочеться. Просто йти собі й іти, нікого не чекаючи, нікуди не приходячи. Так, саме в такі моменти тобі нічого не потрібно й ти вдячний за те, що маєш. Теперішнє здається таким простим, що хочеться насолоджуватись цим моментом вічно. Забуваєш про все: про проблеми в коханні, якщо такі є, або ж про відсутність стосунків взагалі. Тобі просто добре. Запускаєш теплі пальці спогадів десь далеко у минуле. Дістаєш із своєї пам'яті картинки, де така маленька біжиш о 9 вечора повз кущі з бабайками, боїшся собак і циган. А потім заходиш у теплу хату, їси свіжовипечений хліб і слухаєш як бабуся жаліється, що картопля не вродила. Різке світло проїжджої повз машини вдаряє в очі й ось ти вже думаєш про майбутнє, де тебе засвітлює не блідий ліхтар провінційного містечка, а колона яскравих столичних вогнів. Ти тримаєш чиюсь міцну руку, йдеш повз вуличних музикантів і великих торговельних центрів, але вдихаєш все ж те серпневе повітря.

Я люблю серпень. Його теплі вечори.