ищи во снах

У подорожах, можливо, найважливішим є момент засинання. Коли ти не контролюєш перебіг подій, не слідкуєш за краєвидами, що розгортаються за вікном, не фіксуєш час і не відчуваєш простору, повністю покладаючись на сумлінність перевізників. Де-небудь у старій спокійній Європі це почуття сну, що сперечається зі стукотом вагонних коліс чи не надто переконливою роботою автобусного двигуна, давно минуло – нічних потягів у них майже немає, автобусами по двадцять годин вони зазвичай теж не пересуваються, віддаючи перевагу швидкісним експресам чи улюбленим авіакомпаніям. Натомість на наших дивних і химерних теренах подібна звичка занурюватися в чергову подорож, ніби в товстий історичний роман, сповнений таємничого, нав'язливого та невідомого ще збереглася, і складає, як на мене, надзвичайно важливу й значиму складову життєвого досвіду. Адже досвід наш великою мірою складається від подоланих нами кілометрів, вміщених у нашій сітчатці й пропущених через наші серця. І тому коли ти спиш, а відстань пропускається крізь твоє серце, не питаючись у тебе дозволу, це так чи інакше відбивається на твоєму ставленні до світу. Люди, котрі їздять нічними потягами, більш довірливі та спокійні, оскільки звикли долати великі відстані в темряві, потрапляючи на світло хіба що з прибуттям до чергового нічного вокзалу. Тим більше, що подорож нашими потягами передбачає не так рух між освітленими посеред темряви вокзальними будівлями, як регулярне й безкінечне стояння на безіменних платформах, в очікуванні незрозуміло чого. Подібна непоквапливість налаштовує пасажира на довгі розмови й міцний сон, котрий огортає його в теплих плацкартних сутінках. Десь уві сні ти відчуваєш наближення міст і рух планет, відчуваєш невидиму роботу колійників та провідників, злагоджене функціонування великого залізничного механізму, котрий працює навіть тоді, коли ти спиш. Можливо, саме тому ти й спиш. Іноді, прокидаючись, ти підіймаєш голову й розумієш, що прокинувся від того, що потяг не рухається, подібні зміни викликають мимоволі тривогу й ти намагаєшся розгледіти, що там відбувається – за вікном, за межами залізниці, де все діє за зовсім іншими принципами та законами, де не потрібні квитки, де кожен перебуває на своєму місці й зовсім не потребує змін. Але там зазвичай нічого не видно, бо що можна побачити посеред темряви, окрім самої темряви. Вона може бути більш густою і ледь прозорою, з неї можуть визирати будинки та дерева, крізь неї можуть іноді прослизати випадкові нічні перехожі чи насторожені сонні тварини. Але це і все, і жодних додаткових знаків чи міток ти все одно не розгледиш, не зумієш визначити як далеко вже заїхав, як багато ще залишилось. Лишається далі спати, покладаючись на розклад руху та прихильність долі. Міста виникають десь під ранок, коли сни особливо глибокі та спокійні, й ти щонайменше хочеш прокидатися. Тим болючішим є вихоплювання пасажирів із їхніх сновидінь, коли світла й голоси висипаються на голову, мов бите скло, і стає зрозумілим, що подорож, котра видавалася такою безкінечною, на превеликий жаль набуває свого завершення й попереду на тебе чекає кінцевий пункт призначення, який ти чомусь ніяк не можеш упізнати. Це теж дивне відчуття – прокидання в чужому населеному пункті, спроби упізнати перші будівлі на передмісті, нервове відраховування останніх хвилин, визирання у вікно, де мав би вже з'явитись вокзал, хапливе збирання, необов'язкові розмови з сусідами, ненав'язливий сервіс, невиправдана бадьорість. Наші подорожі наповнюють нас розмовами та шепотами, обличчями та очима, випадковими знайомствами, печальними історіями, але головне – тихим але чітким відчуттям життя, яким живуть усі ці станції, містечка та міста. Хтось свого часу надзвичайно дотепно вигадав розкидати нас площинами й територіями, віддалити нас один від одного, щоби ми постійно долали відстані, наближаючись і від'їжджаючи, вперто скорочуючи відстані та безнадійно їх збільшуючи. Комусь видалося свого часу мудрим розселити нас в різних точках цієї дивної частини світу, й примушувати потім рухатися вперед, назустріч всьому тому, що ми вже знаємо, і всьому тому, про що ми навіть не здогадуємось. Рухатися вранці й по обіді, надвечір і опівночі. Засинати посеред своєї мандрівки, відчуваючи уві сні, як віддаляються міста, які ми залишили, і як наближаються міста, до яких ми прямуємо.

Напишу пост про те, яка я лінива жирна дупця. Так от, за весь день я не зробила нічого вартого. Отак просиділа весь день втикаючи в вк, читаючи нудну книжку. Хто мав сьогодні піти побігати? Мира-лінива-дупця. Ну-ну, наступного разу не те, що в шорти класні не влізу, взагалі, крім мішка нічого носити не зможу.

myrulesmylaws, добро пожаловать :)

дада, Мирусь, час худнути

Good morning :)

Частина перша

Мені снився Назар, Вакарчук і Бажура, моя вчителька по англійській. Усім їм ампутували ноги. Бажура померла (значить буде довго жити, ну), Назар просто зник, а Вакарчук приїхав до мене.

Частина друга

Ми говорили з Славіком про музику, його дружину й моє прохання народити багато Вакарчунят, бо я хочу заміж

Потім там ще була Таня, її Юра і Ляля Фонарьова.

блін, Славік, я тебе хочу.

Меня раздражают люди, которые уверены что они идеальны. Идеала не существует, потому что в каждого он свой. Да, адекватная самооценка это все верно и нужно, но надо бы иногда и фильтровать информацию. То, что тебе кажется отвратительным может для кого-то быть идеалом, и наоборот. Люди, пора бы научится уважать чужие вкусы. Музыка, фильмы, стиль жизни - эти вещи, которые вы так любите всем сердцем кто-то может оценить как полное говно. И это нормально! Так бы не было, если бы были наштампованы, с одной и той же кашицей в голове, которая превратила бы нас в тупую серую массу.

Это лето должно быть потрясающим. Оно просто обязано быть таким. Я пока не знаю что буду делать, но постараюсь, чтобы чувство "убитого времени" вообще не приходило. Поеду на море, встречусь с Лерой, буду ходить к лошадкам, буду ходить со своими девочками на речку, заставлю Богдана взять себя к нему на дачу, сделаю уйму фоток на плёночный фотик, перечитай много книг, поучу историю. Ой да ладно, чтобы я не делала, это лето будет незабываемым. Да, Мир, никаких синдромов форэвоэлонизма.

Да здравствует любовь и веселье!

чи то я така черства, чи то сучасні режисери не вміють робити хороше кіно?

"хатіко" - якісно, але… але я не плакала. все перебільшено. кіно не варте того, шоб тупо виставити себе дибілкою фразою "якби в мене був вибір вбити людину чи собаку, то я б вибрала перше. тваринки такі вірні й хороші, а люди такі злі і коварні"

"3 метра на уровнем неба" - надто гарно. настільки гарно, шо зовсім неправдоподібно

підсумок:

1.я ненавиджу, коли людина зі мною говорить-говорить і тут тупо їй хтось дзвонить і вона починає при мені розмовляти по телефону

2.в мене в будинку з*явився дух. люди, хтось шарить в ізотериці?

3.мене до дупи сильно болить горло

Знаєш, якби не було нагадування в вк, я б навіть не згадала, шо в тебе завтра день народження. Я пишу це так відкрито, бо впевнена на 183 відсотки шо ти не читаєш мого блога. А ще минулого року я думала як тебе привітати і чекала твого др, як свого, за тиждень. Все змінюється. Змінюється ситуація. Змінюються люди. Але все одно, певно, не було такого дня за останній рік, коли я не згадала про твоє існування. Хоча б на мить, можливо навіть в контексті чужих слів чи виду якогось місця, я згадаю, шо ти є, існуєш там, десь за кордоном чужої країни.

Цієї поїздки я чекала довго і з нетерпінням. Вчора о 4 ранку ми все ж таки виїхали класом в маленькому автобусі. Хтось спав, хтось їв, хтось задротив. Усі 5 годин були, в принципі, просто нудними. У Кам'янець-Подільський приїхали десь близько 9. Коли побачили природу щелепа просто відпала. Краса неймовірна! Р. Смотрич і кам'яні виступи, я вас не забуду. Одразу пішли в Стару фортецю, послухали екскурсію. Це дійсно круте місце. Враження, що потрапляєш у середньовіччя. Також багато дізналась. Фортеця досить відома. Колись, там, у одній з башт був ув'язнений Устим Кармалюк, український національний герой. Зараз у тому місці сидить макет Устима, а поруч велике відро, з яким той ходив грабувати багатіїв. Існує історія: якшо влучиш в те відро монетою - розбагатієш. Ну Мира ж баскетболістка :D Там ще була ціла низка цікавих башт, кімнат і підземель. Шкода, що багато з них зараз знаходяться на реставрації і нас туди не пустили. Також ми бачили весілля в Фортеці. Нереально гарно. Потім класом пішли гуляти по самому місту. Погода нас підвела трохи. Лив дощ і було холодно. Але водночас це додавало якоїсь романтики. Ми під парасольками по нерівній бруківці бродили соборами і милувались, вище згаданим, нереально гарним видом на р. Смотрич. Це звичайно не Львів, але місто древнє гарне. Хоча, порівнювати їх, мабуть, не варто. Також вчора у Камянець-Подільському був день міста. Ми сподівались встигнути на фестиваль повітряних куль, але погода підвела. Зате ми потрапили на міжнародний фестиваль танцю.

Найжахливішим моментом став для мене похід у музей тортур. Тільки й заходиш у те сире підвальне холодне приміщення з нелюдськими криками з-поза стін вже стає моторошно. А потім екскурсовод зі спокійним виразом обличчя розповідає як людей розтягували чи садили на кіл. Плюс показує всі знаряддя тортур і картинки людей, що вмирали такою страшною мученицькою смертю. Круто, правда? Більше в житті не піду в таке місце, зараз волію просто забути і ніколи не згадувати.

Потім розчарування не припинились. Ми знайшли якусь галіму забігайлівку, де була пересмажена картопля фрі і не давали серветок, і пропустили а) виступ Гайтани б) Класну екскурсію в) шикарний собор. Ми - лохи. Я особисто така. Бо скільки ж то розуму треба мати, щоб слухатись і йти на поступки заради пріоритетів інших? До речі, про пріоритети. Ну от я не розумію людей, які приїхали в старовинне місто, аби зайти в звичайно піццерію, чи ходити по магазинам-ресторанам. Людям просто немає де подіти гроші. Дратує.

Ми походили по сувенірному ринку, накупили магнітів і годині о 3 виїхали в Хотин. Хотинська фортеця вразила не менше, ніж Камянець-Подільська, а той сильніше. Ми не брали екскурсовода, а просто кілька годин гуляли мурами. Було класно. Є купа фото. Там ще й пішли на фотовиставку і в галерею.

Десь близько 7 вечора поїхали додому. Всю дорогу співали, ржали, як дурні, грали в ігри. Було весело :) Якось по-іншому я подивилась на своїх однокласників. Багато хто просто відкрився з інакшої сторони. Думаю, ця поїздка нас здружила. Шкода, лише, шо Альна не змогла поїхати. Там тебе не вистачало.

Приїхала я додому пів 12 втомлена фізично і збагачено емоційно. Було круто. Взагалі не шкодую, що поїхала. Тепер хочу ще.

Ми з Альною літали, як птічки.

Три источника страданий
— согласно З. Фрейду, основные источники страдания людей таковы:
1) превосходящие силы природы;
2) бренность человеческого тела;
3) недостатки интуиции, регулирующей взаимоотношения людей — в семье, обществе и государстве.