У подорожах, можливо, найважливішим є момент засинання. Коли ти не контролюєш перебіг подій, не слідкуєш за краєвидами, що розгортаються за вікном, не фіксуєш час і не відчуваєш простору, повністю покладаючись на сумлінність перевізників. Де-небудь у старій спокійній Європі це почуття сну, що сперечається зі стукотом вагонних коліс чи не надто переконливою роботою автобусного двигуна, давно минуло – нічних потягів у них майже немає, автобусами по двадцять годин вони зазвичай теж не пересуваються, віддаючи перевагу швидкісним експресам чи улюбленим авіакомпаніям. Натомість на наших дивних і химерних теренах подібна звичка занурюватися в чергову подорож, ніби в товстий історичний роман, сповнений таємничого, нав'язливого та невідомого ще збереглася, і складає, як на мене, надзвичайно важливу й значиму складову життєвого досвіду. Адже досвід наш великою мірою складається від подоланих нами кілометрів, вміщених у нашій сітчатці й пропущених через наші серця. І тому коли ти спиш, а відстань пропускається крізь твоє серце, не питаючись у тебе дозволу, це так чи інакше відбивається на твоєму ставленні до світу. Люди, котрі їздять нічними потягами, більш довірливі та спокійні, оскільки звикли долати великі відстані в темряві, потрапляючи на світло хіба що з прибуттям до чергового нічного вокзалу. Тим більше, що подорож нашими потягами передбачає не так рух між освітленими посеред темряви вокзальними будівлями, як регулярне й безкінечне стояння на безіменних платформах, в очікуванні незрозуміло чого. Подібна непоквапливість налаштовує пасажира на довгі розмови й міцний сон, котрий огортає його в теплих плацкартних сутінках. Десь уві сні ти відчуваєш наближення міст і рух планет, відчуваєш невидиму роботу колійників та провідників, злагоджене функціонування великого залізничного механізму, котрий працює навіть тоді, коли ти спиш. Можливо, саме тому ти й спиш. Іноді, прокидаючись, ти підіймаєш голову й розумієш, що прокинувся від того, що потяг не рухається, подібні зміни викликають мимоволі тривогу й ти намагаєшся розгледіти, що там відбувається – за вікном, за межами залізниці, де все діє за зовсім іншими принципами та законами, де не потрібні квитки, де кожен перебуває на своєму місці й зовсім не потребує змін. Але там зазвичай нічого не видно, бо що можна побачити посеред темряви, окрім самої темряви. Вона може бути більш густою і ледь прозорою, з неї можуть визирати будинки та дерева, крізь неї можуть іноді прослизати випадкові нічні перехожі чи насторожені сонні тварини. Але це і все, і жодних додаткових знаків чи міток ти все одно не розгледиш, не зумієш визначити як далеко вже заїхав, як багато ще залишилось. Лишається далі спати, покладаючись на розклад руху та прихильність долі. Міста виникають десь під ранок, коли сни особливо глибокі та спокійні, й ти щонайменше хочеш прокидатися. Тим болючішим є вихоплювання пасажирів із їхніх сновидінь, коли світла й голоси висипаються на голову, мов бите скло, і стає зрозумілим, що подорож, котра видавалася такою безкінечною, на превеликий жаль набуває свого завершення й попереду на тебе чекає кінцевий пункт призначення, який ти чомусь ніяк не можеш упізнати. Це теж дивне відчуття – прокидання в чужому населеному пункті, спроби упізнати перші будівлі на передмісті, нервове відраховування останніх хвилин, визирання у вікно, де мав би вже з'явитись вокзал, хапливе збирання, необов'язкові розмови з сусідами, ненав'язливий сервіс, невиправдана бадьорість. Наші подорожі наповнюють нас розмовами та шепотами, обличчями та очима, випадковими знайомствами, печальними історіями, але головне – тихим але чітким відчуттям життя, яким живуть усі ці станції, містечка та міста. Хтось свого часу надзвичайно дотепно вигадав розкидати нас площинами й територіями, віддалити нас один від одного, щоби ми постійно долали відстані, наближаючись і від'їжджаючи, вперто скорочуючи відстані та безнадійно їх збільшуючи. Комусь видалося свого часу мудрим розселити нас в різних точках цієї дивної частини світу, й примушувати потім рухатися вперед, назустріч всьому тому, що ми вже знаємо, і всьому тому, про що ми навіть не здогадуємось. Рухатися вранці й по обіді, надвечір і опівночі. Засинати посеред своєї мандрівки, відчуваючи уві сні, як віддаляються міста, які ми залишили, і як наближаються міста, до яких ми прямуємо.