be calm and read more

july472363 , спасибо, что следишь !

Будучи чесною, література для мене щось таки особливе, високе, ідеальне, - була не задовго до знайомства з сучасними поетами. Все-таки зійдусь на думці, що такий відбиток залишила школа. Через що важко було сприймати просту повсякденну мову – римовану. Але, якось моя подруга Катя, кинула мені одне відео. Де молодий і привабливий юнак читає не досить уже й приємного вірша, хоча залишив після себе досить романтичні думки і змусив додати цього твору у список найулюбленіших. І завдяки віршові «Ти прокинешся зранку і скажеш …»я закохалась у творчість Андрія Любки. І в той момент, я збагнула, що література – це щось більше ніж просто прекрасне і красиве, відповідне правилам і епосі єство, - це все ж є ти і твій внутрішній світ, література – це поклик душі, її стан і миттєвість, ніяк не зіставлені роками стандарти. За що буду вдячна вам, Андрію.

Коли сказати простим не лихим словом, то збірку «Сорок баксів плюс чайові» можна описати як констатація факту корупції серед почуттів з більшим задоволенням від результату, спричиненого хабарником, плюс гарно складені пазли зі слів, розмальовані багатими барвами української мови, що залишає тебе далеко не байдужим від світу поезії – геніального і прекрасного. Як пише літературний редактор Олександр Бойченко, слова якого надруковані на палітурці збірки, - « … я собі думаю, згадаєте мої слова, з цього Любки будуть люди, згадаєте, хоч, може, й забудете про його чайові». Ніяк не збагну, його чайові – як спасіння, римовані вірші – як другий ковток болючої реальної краси довкола. Як ж їх забути ? Якщо я бачу втілення своїх думок і просто відключаюсь і віддаюсь на повну так цінно підібраним словам, аж подих завмирає. Мабуть, «Різдвяний лист із латвійського Вентспілса», у кожного залишає після себе ще на довго романтичний і замріяний настрій, як не дивно, що дійсно притаманне віршам Любки. Адже його вірші дещо іноді різкі, а іноді й зовсім парадоксальні. Можливо в мені зараз говорить й жінка, а не простий оповідач чи критик. Чого уже не зміниш, тому й не бути. Та все ж ковтаю фразу за фразою і шукаю досвіду в свої 18 у тих чайових. Щоб не бути хабарником, щоб заслуговувати на елементарну радість душі і посмішки обличчя лиш за своє внутрішнє «Я». Не те щоб не погоджуюсь, просто не ті роки, щоб розуміти, що все купується за оті 40 баксів, а й іноді чайові. Хоча, чайові, вже якось і ніби принизливо, якщо все ж стосується цей вираз жінки, чи я марю ? Ось тут всіх в сіру масу не зіпхну, якщо все ж пишуть про таких жінок, отож бо вони заслуговують на такі відклики, а якщо ж жінки себе так поводять, отож на них є попит, чи я не права ? Тому тут важко вдаватись конкретиці.

« Там, на іншому боці світла,
існує реальність музики.
Жінка, яка стоїть за вікном потяга
і усміхається до тебе, - це просто жінка,
волосся якої шукатимеш на подушці
і не знайдеш.»

Жінка, що стоїть за вікном потягу, на іншому боці вулиці – вона ніби в півсвідомості, і є абсолютною вигадкою, чимось нереальним і неосяжним. Здається, лише у думках ми віримо і складаємо свої ідеали, що насправді – можливо. Адже ми все ідеалізуємо, що кохаємо і що маємо. Знаходячись у стані ейфорії всі ми здатні повірити, що цілувати можна й голосом. Майже в кожному вірші ми знаходимо образ дівчини/жінки чи то симпатичної автору чи то випадкової йому, що робить збірку особливою. Я б мабуть довго ще не зупинялась і мучила папір своїми думками, адже описувати улюблену збірку як плавати у ванній: впевнено і з виразом переможця коло фінішної прямої.
На завершення додала б про обкладинку, що так влучно описує настрій книги: епатажний, з долею пафосу і келихом червоного і п’янкого - мов кохання – вина.

« Тепер я не можу собі дозволити брехати у віршах, вони — така собі спроба самогубства, те, що не може відчувати щаслива людина », - кращого й придумати годі, Андрію Любка. І таки долю правди цих слів відчуваєш, читаючи його четверту збірку «Сорок баксів плюс чайові».

… вибач, я не зміг поділится з тобою любов’ю,
прости, я відрікся від тебе швидше, ніж це зробив б Петро,
але дай мені ще один шанс, я обіцяю виправитися.
І зубртиму на пам’ять, як вірші,
всі твої дані, з номером телефону включно.

Історія одного Loveласа.

Насправді це кухоль пива(бокал вина, стакан віскі чи нещасний шот з самбукою) роблять нас відчайдушними, сміливими, відвертими, роблять з нас непоганих психологів. Алкоголь сьогодні – це панацея, це, здавалося б, вдале вирішення усіх проблем. Робиш ковток, відчуваєш у грудях тепло, робиш другий – «язик без кісток», робиш третій, десятий і життя вдалось.
Ми з другом щойно побились об заклад: хто перший підчепить одну з двох подруг, що сидять навпроти за сусіднім столиком. Я не сумнівався у своїх шансах (ще б пак! На мені останні тренди topshop, до біса вдала стрижка, ліву кінцівку прикрашає новенький swatch, на шиї півлітра chanel allure) Найдієвіший спосіб привернути до себе увагу – це ляпнути щось дотепне, щось, щоб беззаперечно зачепило і миттєво зацікавило слабку стать. Нехай, обмежусь банальним «Могла б пригостити мене чимось смачненьким, хоча б собою». От і все, рибка на гачку.

Щоб закріпити ефект «ідеального першого враження» роблю вигляд, що мені хтось телефонує або ж просто дістаю свій айайайсрон чи перепихаю ключі від авто з однієї кишені в іншу, гучно ними брязкаючи. Декілька келихів білого ігристого, моя долоня у неї на стегнах, темрява, туалет закладу, знову темрява і я переможець. Тим часом мій вірний Санчо Панса тільки з вічливості взяв номер телефону у подруги « довгоногого трофею», яка м’яко кажучи, була схожою на симбіоз пелікана та каракатиці.
-Чуваааак, з тебе ящик темного міцного! – я сатирично поплескав друга по плечу. Він невдоволено повів бровою, мовляв, й без того все ясно.
Дивний він у мене. Вірніше – порядний. Якось дико звучить, правда? Такої ще старомодної формації а-ля бабусю через дорогу перевести, волоцюзі подати грошенят, сміття викидати тільки у смітник і бла-бла. Я таким не переймаюсь, мені фіолетово. А ще мовчазний, спокійний, принциповий, він моя сила тяжіння ще з 5 років, коли ми футбол пляшками з-під кефіру ганяли у дворі.
Через декілька місяців я стояв ліворуч від нареченого і налякано спостерігав за тим, як ніжно та любляче мій друг одягає обручку на безіменний палець гібриду-каракатиці і як пристрасно вона починає його слинити, коли тітонька з РАГСу ледь встигає вимовити «Оголошую вас…» Жах. Я стояв як вкопаний з таким відчуттям, наче мені прокусила шлунок акула. Може, згодом я навчусь бути радим за нього, може, навіть припиню називати його дружину жартом природи.

Хтозна.
Проте, я досі все ще не можу зрозуміти в якому з жіночих туалетів, задніх сидінь авто та чужих ліжок ненароком загубив своє серце?

Штучний клапан

Не кажи, що все тобі по плечу,
іронічно ховаючи погляд в кишенях.
Кохаючи, ти б напевне відчув як болить,
коли б’ють по обличчю брехнею, немов по мішені.

Я втомилась боротись з твоїми вадами,
відчувати
як тхне твоя сорочка чужим тілом.
Знаєш, я навіть якби й хотіла,
то всеодно не змогла б тобі зрадити,
здається,
що вірність від безпорадності у мене п’явкою в’їлась…

Що за місце таке?
Де кожна жінка, мов річ, має власника.
Де газони й будинки, немов під макет,
де світло заздалегідь вимикають,
бо лячно, що воно може раптово згаснути.

«Залишайся, не їдь! Будь обережна!»
-тільки це не про мене.
Я давно вже хочу побачити океан, зітканий
з піску та вкритих міддю мушель килим узбережжя.
Хочу, щоб вітер лоскотав мені поцілунками вушка,
щоб знімав своїм язиком з них сережки.
Хочу відкрити першому ліпшому незнайомцю
свою двокімнатну душу,
хочу, щоб ти в ній більше не мешкав.

когда придёшь за мной, бери только меня. когда обнимаешь меня, думай только обо мне. можешь делать со мной всё, что хочешь, только не делай больно. мне пришлось много пережить до сих пор. больше не хочется. хочется счастья.

как ужасно хочется почувствовать тепло твоих рук.

Я всегда любил смотреть как она засыпает. Сначала она ложилась на правый бок и пару минут лежала в позе эмбриона. Затем она переворачивалась на левый бок, распрямляла ноги, иногда одну закидывая на меня. У неё никогда не получалось сделать это тихо и я всегда просыпался, обнимал её ногу и пытался заснуть заново. Это повторялось каждую ночь проведенную с ней.
Я бы никогда даже наверно не задумался об этом, если бы не засыпал теперь как она, когда её не стало.

только тебя заменить.
мне никто не сможет.

Одна половинка окна растворилась.
Одна половинка души показалась.
Давай-ка откроем - и ту половинку,
И ту половинку окна!

25 мая 1920

Зачем, думаю, мне любить-то тебя, далекую - ты где-то там, а я тут.
Зачем, думаю, мне сохнуть по тебе - ты там с кем-то, а я тут без тебя.
К чему, думаю, мне мучиться - разлюблю-ка я тебя, и дело с концом.

И я тебя разлюбил.

Целый день я не любил тебя ни капельки. Целый день я ходил мрачный и свободный, Свободный и несчастный.
Несчастный и опустошенный.
Опустошенный и озлобленный.

Целый день я ходил страшно гордый тем, что тебя разлюбил,
Разлюбил так храбро, так храбро и решительно,
Так решительно и бесповоротно.

Целый день я ходил и чуть не плакал - все-таки жалко было,
Что я тебя разлюбил, что ни говори, а жалко.

Но вечером я снова влюбился в тебя, влюбился до беспамятства.
И теперь я люблю тебя свежей, острой, совершенно новой любовью.
Разлюбить тебя больше не пытаюсь - бесполезно.

Слишком знаем мы друг друга,
Чтоб друг друга позабыть.

В грозы, в бури,
В житейскую стынь,
При тяжелых утратах
И когда тебе грустно,
Казаться улыбчивым и простым -
Самое высшее в мире искусство.
Сергей Есенин.

когда я перестану тебя ждать,
любить, надеяться и верить,
то я закрою плотно окна, двери
и просто лягу умирать
Марина Цветаева

как же я заебался