Будучи чесною, література для мене щось таки особливе, високе, ідеальне, - була не задовго до знайомства з сучасними поетами. Все-таки зійдусь на думці, що такий відбиток залишила школа. Через що важко було сприймати просту повсякденну мову – римовану. Але, якось моя подруга Катя, кинула мені одне відео. Де молодий і привабливий юнак читає не досить уже й приємного вірша, хоча залишив після себе досить романтичні думки і змусив додати цього твору у список найулюбленіших. І завдяки віршові «Ти прокинешся зранку і скажеш …»я закохалась у творчість Андрія Любки. І в той момент, я збагнула, що література – це щось більше ніж просто прекрасне і красиве, відповідне правилам і епосі єство, - це все ж є ти і твій внутрішній світ, література – це поклик душі, її стан і миттєвість, ніяк не зіставлені роками стандарти. За що буду вдячна вам, Андрію.
Коли сказати простим не лихим словом, то збірку «Сорок баксів плюс чайові» можна описати як констатація факту корупції серед почуттів з більшим задоволенням від результату, спричиненого хабарником, плюс гарно складені пазли зі слів, розмальовані багатими барвами української мови, що залишає тебе далеко не байдужим від світу поезії – геніального і прекрасного. Як пише літературний редактор Олександр Бойченко, слова якого надруковані на палітурці збірки, - « … я собі думаю, згадаєте мої слова, з цього Любки будуть люди, згадаєте, хоч, може, й забудете про його чайові». Ніяк не збагну, його чайові – як спасіння, римовані вірші – як другий ковток болючої реальної краси довкола. Як ж їх забути ? Якщо я бачу втілення своїх думок і просто відключаюсь і віддаюсь на повну так цінно підібраним словам, аж подих завмирає. Мабуть, «Різдвяний лист із латвійського Вентспілса», у кожного залишає після себе ще на довго романтичний і замріяний настрій, як не дивно, що дійсно притаманне віршам Любки. Адже його вірші дещо іноді різкі, а іноді й зовсім парадоксальні. Можливо в мені зараз говорить й жінка, а не простий оповідач чи критик. Чого уже не зміниш, тому й не бути. Та все ж ковтаю фразу за фразою і шукаю досвіду в свої 18 у тих чайових. Щоб не бути хабарником, щоб заслуговувати на елементарну радість душі і посмішки обличчя лиш за своє внутрішнє «Я». Не те щоб не погоджуюсь, просто не ті роки, щоб розуміти, що все купується за оті 40 баксів, а й іноді чайові. Хоча, чайові, вже якось і ніби принизливо, якщо все ж стосується цей вираз жінки, чи я марю ? Ось тут всіх в сіру масу не зіпхну, якщо все ж пишуть про таких жінок, отож бо вони заслуговують на такі відклики, а якщо ж жінки себе так поводять, отож на них є попит, чи я не права ? Тому тут важко вдаватись конкретиці.
« Там, на іншому боці світла,
існує реальність музики.
Жінка, яка стоїть за вікном потяга
і усміхається до тебе, - це просто жінка,
волосся якої шукатимеш на подушці
і не знайдеш.»
Жінка, що стоїть за вікном потягу, на іншому боці вулиці – вона ніби в півсвідомості, і є абсолютною вигадкою, чимось нереальним і неосяжним. Здається, лише у думках ми віримо і складаємо свої ідеали, що насправді – можливо. Адже ми все ідеалізуємо, що кохаємо і що маємо. Знаходячись у стані ейфорії всі ми здатні повірити, що цілувати можна й голосом. Майже в кожному вірші ми знаходимо образ дівчини/жінки чи то симпатичної автору чи то випадкової йому, що робить збірку особливою. Я б мабуть довго ще не зупинялась і мучила папір своїми думками, адже описувати улюблену збірку як плавати у ванній: впевнено і з виразом переможця коло фінішної прямої.
На завершення додала б про обкладинку, що так влучно описує настрій книги: епатажний, з долею пафосу і келихом червоного і п’янкого - мов кохання – вина.
« Тепер я не можу собі дозволити брехати у віршах, вони — така собі спроба самогубства, те, що не може відчувати щаслива людина », - кращого й придумати годі, Андрію Любка. І таки долю правди цих слів відчуваєш, читаючи його четверту збірку «Сорок баксів плюс чайові».