Imaginary Beings

Я знаю, від деяких спогадів хочеться скоріше звільнитися. Забути як страшний сон. Але у кожного з нас є такі рани, що довго можуть кровоточити, будити ночами. І тут не варто панікувати, шукати знеболюючі. Варто лише набратися терпіння і чекати, коли час підбере тобі ліки. Для кожного вони різні. Для когось - нове кохання, для когось - дитина, а для когось - хоча б море. Одного разу ти опинишся біля моря, і воно понесе на своїх хвилях біль спогадів. просто у кожного з нас своє море.

Роздумуючи про смерть.роздумуєш про свободу.

Інколи мені здається, що всередині мене знаходиться море. Воно темно-синього кольору, спокійне, лише інколи вітер викликає невеликі хвилі. Вода в ньому настільки холодна, що жодна жива істота не приживається на довго, тому воно пусте. Це мій світ і мені в ньому добре. Я безмежно люблю занурюватись в нього ще і ще, знаю, що воно назавжди залишиться зі мною. Воно живе всередині мене. І я задовільняюсь його безмежним простором, знаючи, що воно цілком і повністю належить мені…Ті, хто хоча б раз спробували занурились в глибину мого світу, стараючись розглянути його красу, кричали від болю і холоду, який пронизував їхні тіла навскрізь. Ніхто, ніколи не наважиться дізнатись, що ховається на дні цього океану. Це не можливо розглянути з поверхні! Але, можливо, одного разу, хтось наважиться пройти крізь холод далі, де жахлива темнота і куди не портапляють сонячні промені і зможе знайти в ньому щось незвичайне, що заставить його залишитись на довго в цьому океані, без потреб у повітрі і теплі.

Найзабавніше те, що ніхто не знає, яка я насправді. Ні разу не відкривала душу перед люьми, а навіщо? Щоб потім кожен зачіпав за живе? Набагато простіше створити певний образ і просто жити разом з ним в власному світі, де ніхто і ніколи не відгадає всю суть твого справжнього лиця. Під маскою переховуються не лише боязкі люди, але й ті, кому набато простіше так існувати. Люди приходять і йдуть з нашого життя, навіщо перед кимось оголювати душу? Саме сокровенне краще захищати від зацікавлених осіб. На моїй душі вже стільки шрамів, що я будь-якими способами стараюсь приховувати її від посторонніх очей, виставляючи на показ свій образ, який багатьом сподобався. Та й я сама вже зблизилась з ним.
Я як художник, який створює витвори по своїй подобі, але ні один з них не буде оригіналом його душі.

мені здається, що якщо хтось
запропонує мені покинути ці
всі місця, забути, що було
раніше, виїхати без оглядки в
інші країни і більше
ніколи сюди не повертатися - я погоджуся,
скоріше без роздумів. тут
занадто багато зайвих мені
людей і вулиць, де тісно від
спогадів. тут повітря
пахне тими, хто захопив мій розум.

Я не звикла скаржитися. Навіщо комусь розповідати про свої проблеми, почуття, недуги. Особливо малознайомим людям або тим, у кому ти не впевнений. Навряд чи вони тебе почують і зрозуміють, максимум - зроблять вигляд, що вислухали, хоча в їх головах на той момент були абсолютно сторонні думки. Набагато простіше все вирішити самому, пропустити біль через себе, а потім відпустити, ніж скаржитися комусь і говорити, як тобі погано або важко. У цьому навіть не бачу сенсу, тільки марна трата часу. Співчуття і підтримки, в яких потребуєш, ти все одно не отримаєш, а їх "розумію або співчуваю" можна прирівняти до "ясно" або "мені насрати". Ми втратили почуття жалості до людей. Кожного хвилює тільки його життя і його власні проблеми. До сторонніх нам просто немає справи. Але це особисто моя думка. У кожного вона може бути різною.

Ты нигде. Ты каждое мгновение своей драгоценной мимолетной и столь хрупкой жизни проводишь нигде. Ни с кем. Никогда. Ни за что. Не за чем. И, если ты задумаешься, ты поймешь, что все именно так, а не иначе. Где бы ты ни был, с кем бы ни был, когда бы ни был - ты не там, не с ними и не в тот момент. Но ты остаешься собой всегда. Ты - это ты и именно этот простой, но такой изящный момент делает каждое нигде реальным местом, каждое ни с кем - огромной компанией верных друзей, каждое никогда - бесценными мгновениями жизни, каждое не за чем - чашей, переполненной смысла и причин. Вдохни себя поглубже. Это - жизнь.

кажуть, написати можна тільки про те, що вже пережив,

а я тебе безперервно переживаю.

все нескінченне, звичайно, тимчасово,

тільки ти ось кровоточиш і не заживаєш.

Никогда не поздно быть тем, кем хочешь быть. Нет временных рамок. Начни, когда захочешь. Ты можешь измениться или остаться прежним - для этого нет каких-то правил. Мы можем сделать лучший или худший выбор. Надеюсь, ты сделаешь лучший. Надеюсь, ты увидишь много удивительных вещей. Надеюсь, ты встретишь людей с разными точками зрения. Надеюсь, ты будешь гордиться своей жизнью. А если поймешь, что нет - надеюсь у тебя хватит сил начать все сначала.

я не знаю почуття солодше. Так, це не дано зрозуміти кожному. Коли ти прокидаєшся і відчуваєш, що ось так от запросто не вскочиш. Тому що м'язи свинцеві, вимагають розтяжки, розігріву, болять. Але це говорить лише про те, що недавно ти гарненько попрацювала. І потрібно ще. Все більше і більше, з кожним разом, без зупинок. Через деякий час після першої такої болі ти починаєш розрізняти, коли вона, як би, просить ще, а коли говорить "Зачекай, трохи відпочинку. І ти отримаєш вдвічі більше". І отримуєш, тіло не обманює. Ти починаєш відчувати кожен пучок своїх м'язів, його роботу, його потреби, стан. Ти починаєш любити своє тіло не як факт, не як м'ясо-жилаві-шкіряну оболонку душі, а як інструмент, як те, що вимагає безперервної роботи. Як те, що не дасть тобі більше ні зупинитися, ні ступити назад. Це твій власний вічний двигун. Полюбивши біль. Ту солодку біль, коли неможливо піднятися, а ти встаєш, стогнеш, робиш розтяжку і працюєш, працюєш, працюєш.