иллюзия реальности

що ще мені треба зребложити, щоб ти мені написав?!

у такі моменти відчуваю себе на соціальному дні, оскільки не використовую жодної можливості змінити своє життя на краще і віддаюся інстинктам.
любити тебе складно. розлюбити - ще важче. ти як стріла в тілі: що намагайся дістати, що ні - все одно буде боляче.
всі мої спроби не думати про тебе зводяться до того, що я думаю про тебе ВЕСЬ ЧАС. мені це так набридло. ти набрид. остогид. осточертів. вже не можу тебе терпіти. дратуєш. а має бути байдуже!
на наше спілкування це не вплине, бо його і немає просто.
прекрасно уявляю, які речі по відношенню до тебе стануться, а які - ні. похід кудись разом чи той же самий нг - внутрішнє відчуття, яке вже відразу знає результат. чому ж тоді я не можу переконати себе на рахунок стосунків? чому тоді в голові не вкладується, що ти мене не любиш? надія - погана річ. живуча суча дочка.
залишилося ще 4 дні дотерпіти. от тут то і фраза "найчастіше хочеться здатися тоді, коли вже майже дійшов цілі". справа в тому, що зараз мені взагалі нічого не хочеться. от тільки падати і падати кудись у безодню вологої темноти. та чи можливо впасти нижче дна? ха-ха-ха.

хочу такие же ноги, но пока совпадает только на наличие шрамов.

від вірту з однокласником-волейболістом течу менше, ніж від твого погляду.
чи варто ще щось говорити?

йди геть. вилюбись, зникни, вивітрись, затони Титаніком.
лише не будь більше в моєму житті і дай мені змогу забути тебе назавжди.

привет

на себя не похожа, имхо