seasidе

а я так цього не хочу!

сьогодні я дуже умнічька, бо все встигла і всім допомогла.але нашого дєдушку не переплюне ніхто!
я гляділа дітей в тьоті і поки Катюня побігла в магаз я шукала в холодильнику лід.тут стукає хтось в двері, я повертаюсь і тут дєдуля з негром..в голові крім фрази "втф?!" більш нічого не було.та це ще не всее.
дєдушка просив, щоб я відкрила двері, але я клєєла з себе дурочку, яка не могла повернути ключа в замку.словом-ділом, дурочку включити так і не вийшло.
тут дедушка каже до цього тіпулі:"присажуйся, я тобі зараз кампота дам і їсти зроблю". в цей ж момент заходить Катя і з ахуєвшим взглядом дивиться на мене. а я стою підперши холодильник і не звожу очей з цього негра, який сидить в хаті, як царь.
ми виходим з кухні і починаєм дико ржати.пішли в зал, я дзвоню мамі і жодного нормального слова крім "мааам" сказати не можу. тут думаю, може Катя скаже щось путнє.але ж ні.ми ржали як коні.потім дєдушка прийшов в кімнату і каже, що везе цього нєгра додому на 40.
ми пожаліли що не сфоткали його, але те, що цей тіп корєш дедушкі ми поняли лише після того, як дєдушка розказав історію їхнього знайомства.
діло було так:"я вже закривав двері квартири, коли чую хтось спускається з ступєньок.я дивлюсь стоїть негр.я спитав шо він хоче, а той каже:"де тут є магазин, щоб попити купити" ну я довго не думаючи кажу йому:"я зараз їду до внуків, хоч поїдеш зі мною, я тебе покормлю, а потім назад привезу?" і той погодився "
від цей пред-історії ми ще більше розсміялися.
потім ми сиділи без діла і тут приїхав Макс, який погодився завезти мене додому.ну вобщем додому він мене завіз, але гуляти з собою не взяв.словом-поморозився.сказав, що я неповнолітня..а головне те, що дівулі, які сиділи ззаду мене НА ЦІЛИЙ РІК МЕНШІ ЗА МЕНЕ!!!!!!!!!блядь.от і де справедливість?!
але ця справедливість мені до сракиииииииии^^

день сьогодні надзвичайно хороший, на змаганнях була, на тренування встигла, негра бачила, малалєтка для брата яка була така і залишилася.

не ми такі, це жизнь, Вася ;)

ага, а потім я з легкістю буду махати рукою в слід тисячі машин за ніч і уявляти, як в одній з них їде моя доля, в яку я не вірю.

Парано́йя (др.-греч. παράνοια — умопомешательство) — вид расстройства мышления, возникающий при ряде психических заболеваний и поражений головного мозга. Люди, страдающие паранойей, отличаются нездоровой подозрительностью, склонностью видеть в случайных событиях происки врагов, выстраивать сложные теории заговоров против себя.

я дуже сумую за вами.
за тими, які з мене ліпили те, що зараз є.
але чого зараз все так складно?
чому ви їдете на море, майже на місяць, а мене лишаєте тут?
чого я бачуся так рідко з сестрами?
чому я маю нервуватись через те, що на роботі в когось проблеми?
чого я не можу прийти додому тоді, коли так цього хочу?
чому кожного дня мій телефон розривається від криків?
яка причина того, що швидко так все змінилось?
сьогодні я запитала:"мааам, а ти будеш за мною хоча б трохи сумувати?" а вона мені каже:"перший рік ні.я з полегшенням буду жити і виховувати твоїх сестер не так, як виховала тебе "
мааааам, як так можна?
чого я ніколи не чую від тебе слів типу:"я люблю тебе" або ж щось ще хороше?
маам, мені не треба нічия любов, якщо твоєї я не маю.

пааап, проблема ж не в візах, не в грошах, не в телефонах.
я все спихую на місяць в другій фазі.
але ж чого я відчуваю себе сиротою в світі де маю батьків?
чого я ніколи не відкриваюсь тобі?
чого ми якщо говорим, то лише про майбутнє?
чого зараз ти не цікавишся тим, що найбільше мене хвилює?
чому так багато питань в мене до вас, а відповідей від вас все менше?
вночі, я вираховую еквіваленти розмов які будуть через декілька тижднів.
з одної сторони я безмежно рада, що ви поїдете, і скайп буде не в допомозі.але ж з іншої сторони я буду мати з вами потім останній тиждень, де всі крапки над "і" будуть, я надіюсь, розставленні.
мені так не вистачає ваших обіймів на ніч, мені просто не вистачає вас.

я тішу себе думкою про те, що ви це робите для того, щоб потім мені було простіше жити.може це і так, але про таке зазвичай попереджають.

Дивлюсь тобі крадькома у вічі
і бачу як зіниці зайнялись, мов гніт.
Іронія не повторює двічі,
тебе не врятує соломинка,
якщо совість й без того по вуха в багні.

Нервово сіпається повіка,
Хвилювання азбукою Морзе передає сигнал.
Ти б так не ризикував, ризик – недолік юного віку,
мудрість починається з великих літер у історіях,
обрамлених пораненим тілом перших глав.

Хоча, кому я це розповідаю? П’ятикласнику,
що незграбно закинув власну гідність,
мов підручник у ранець.
Легковажному блазню, що отримав найкраще,
але без зайвих зусиль цього не зберіг…
Не чекай, щоб загоїлись рани,
не шукай шлях до щастя, знай – ти сам головна з доріг.

—Леона

бляя, тільки згадала за ті кляті квіти і ти тут, як тут.
привіт хлопче, твоя взяла!
їдь туди, де буде 10метрів відстані між нами.
ти дратуєш мене, як ніхто інший!
не роби ще гірше ніж є зараз.