я дуже сумую за вами.
за тими, які з мене ліпили те, що зараз є.
але чого зараз все так складно?
чому ви їдете на море, майже на місяць, а мене лишаєте тут?
чого я бачуся так рідко з сестрами?
чому я маю нервуватись через те, що на роботі в когось проблеми?
чого я не можу прийти додому тоді, коли так цього хочу?
чому кожного дня мій телефон розривається від криків?
яка причина того, що швидко так все змінилось?
сьогодні я запитала:"мааам, а ти будеш за мною хоча б трохи сумувати?" а вона мені каже:"перший рік ні.я з полегшенням буду жити і виховувати твоїх сестер не так, як виховала тебе "
мааааам, як так можна?
чого я ніколи не чую від тебе слів типу:"я люблю тебе" або ж щось ще хороше?
маам, мені не треба нічия любов, якщо твоєї я не маю.
пааап, проблема ж не в візах, не в грошах, не в телефонах.
я все спихую на місяць в другій фазі.
але ж чого я відчуваю себе сиротою в світі де маю батьків?
чого я ніколи не відкриваюсь тобі?
чого ми якщо говорим, то лише про майбутнє?
чого зараз ти не цікавишся тим, що найбільше мене хвилює?
чому так багато питань в мене до вас, а відповідей від вас все менше?
вночі, я вираховую еквіваленти розмов які будуть через декілька тижднів.
з одної сторони я безмежно рада, що ви поїдете, і скайп буде не в допомозі.але ж з іншої сторони я буду мати з вами потім останній тиждень, де всі крапки над "і" будуть, я надіюсь, розставленні.
мені так не вистачає ваших обіймів на ніч, мені просто не вистачає вас.
я тішу себе думкою про те, що ви це робите для того, щоб потім мені було простіше жити.може це і так, але про таке зазвичай попереджають.