shittaaas

останнім часом все більше думок відвідує мою голову. Вночі я практично не сплю, а на 8:30 вже в "веселу" школу + недавно я ще підвернула ногу, коли каталася на роліках..загалом, уявіть вічноголодуючу рахітку, яку вкусив енцефалітний кліщ. Уявили? Так вот знайте, це я :DD напевно з боку виглядає прикольно… вдома кінчилося все солодке. ну як кінчилося… Я Ж ВСЕ ЗАХАВАЛА, НУ. кожного вечора історія дорами, що я дивлюся.. добігає кінця, тому я в пєчялі. + до цього всього моя падруга ще й з фанфіками своїми упоротскіми кумарить. Хто хоче дізнатися історію дяді Володі який зжер вагіну Діми - пишіть. я вам пришлю ці твори мистецтва! :D але якщо чесно, ще трохи і я буду співати пісню "Ні, дякую, я не голодний" стоячи біля цієї самої яблуні… або груші.. шо там було))

щороку щось відбувається. Хотілося б звичайно, щоб все це було тільки в кращу сторону.Я в 8 класі..вже зовсім скоро 9. Останні тижні я вчуся в школі і стає настільки сумно, що просто.. ну не хочеться мені йти звідси, хочеться залишитися ще на кілька років. Я вже навіть звикла до свого класу, прив'язалася швидше за все.. і я буду дуже сумувати по кожному з них. Так, все не вічне, все коли-небудь закінчується. Я хочу змін в житті. Хочу новий колектив.. хочу нове життя. Але в той же час мені стає страшно. А раптом все піде не так, раптом я помилялася. Зараз все стабільно і дуже легко судити про все. Але що буде потім?! Все непередбачувано.
от..бля..

ви коли небудь закохувалися? жахливо правда?.. любов робить нас вразливими. Вона неначе відкриває грудну клітку, відкриває твоє серце і хтось може увійти туди і засісти на довго. ми будуємо всі ці барикади навколо себе, будуємо, як би сказати, захисну броню, щоб нічого не завдало нам біль.. і тоді з'являється одна тупа людина, яка нічим не відрізняється від інших тупих людей і залишається в нашому житті, залишає в ньому свій слід. ми віддаємо їй частинку себе. вона не просить цю частинку. просто в один день ця людина зробить щось тупе, наприклад, поцілує або посміхнеться тобі і все… після цього твоє життя вже не твоє.
з цього дня я повністю беру себе в руки і щось роблю..дію. я буду щиріша і добріша. всі шкідливі привички мене покидають! я усвідомлюю..так, це так.

я сумую..
але, зціпивши зуби, скусавши губи в кров.. я зберуся і зроблю вигляд, що мені все одно..

вибач.. просто..мені здалося мабуть..або відчулося.

невже це я? або я настільки трансформувалася, що стала тепер такою, або я заснула, але прокинулася свідомо?. . що взагалі відбувається зі мною? мене це здається не дуже й хвилює, просто не розумію, чи нормально це… просто ймовірно, колись я боялася втратити ту себе, і я її втратила, тепер я є те, що є, що створилося, в бетонному бутоні, те, що крізь пласт заліза світ вбирає…

дивне відчуття… немов випало все, спустошилось… розмови, витіснення… я відчуваю, як багато пішло від мене, разом з почуттями пішли всі заморочки, всі непотрібні думки, домисли… я нібито автоматично відповідаю, я використовую старі знання, але не прагну отримувати нові. . знаю, що все в мені… хочеться відкрити для себе щось, але не знаю, що… адже пізнані таємниці - вже не таємниці… а їх так багато розкрилося… для себе те, що я хотіла дізнатися, я дізналася, решта немов би перестала мене хвилювати. зовсім, я замкнулася на своєму світі, і поступово вибудовую його, бачу слабо помітні контури, перші мазки… ці розмови вже нічого не дають мені, я поринаю в ті сфери, що я вже просрала…

так давно не спостерігала життя в своїх очах… здавалося колись, що вони назавжди згасли, вицвіли… але зараз в них блиск… я забула, як це буває взагалі… може до мене скоро повернуться почуття? або попросту період ремісії очистив мене? але так вже було… було ж… чому зараз блиск, а тоді не було?… щось змінюється, щось змінилося… хоча я як і раніше відчуваю цю стіну в грудях… як і раніше нічого не ципляє настільки, наскільки б хотілося…просто я дивлюся в дзеркало і бачу в собі щось нове…

напевно зараз саме той час, коли хочеться розповісти все що накипіло.ось скільки вам років 13 - 16? а скільки ран у вашому серці. Скільки фальшивих друзів попадалося вам на шляху. Скільки недомовлених слів, нездійснених мрій, і скільки "любові", від якої хочеться блювати. Скільки позаду різного гавна. Вас напевно зраджували в дружбі або в любові. Ні? Ну тоді готуйтеся. Якщо ви скажете що ваші друзі не такі, що ваша інша половинка не кине вас ніколи, я засміюся вам прямо в обличчя. Ваша "любов" багато чого вам говорить. Каже що ви завжди будете разом; любов до гроба. Ну і що? Це просто слова. У наш час не варто вірити словам. Вчинки, ось що дійсно потрібно цінувати. Ну і друзі у вас самі ахуєнні. Скільки ви з ними пережили і скільки ще попереду. Але в один день, ви просто перестанете спілкуватися, вам просто набридне. Ви думаєте що я веду до того що вам не варто нікому вірити, ні з ким не спілкуватися? Ні. Просто будьте обережні. Не будьте наївні, як п'ятирічна дитина.І знайте всьому ціну. Цінуйте те, що маєте.Адже, все коли-небудь кінчається. Ніщо не вічне…

прийде час і я знаю: алкоголь заміню молочним коктейлем. А сигарети, кукурудзяними паличками. .

а люди завжди думають, що вони бачать тебе наскрізь. мені-то насрати, хоча таска бере, коли тебе повчають - поводься як доросла. іноді я веду себе так, ніби я куди старше своїх років, але цього-то люди не помічають. люди взагалі нічого не помічають.

тебе можна порівняти хіба що з повітрям в горах. Я дихаю на повні груди, коли ти поруч. а потім, коли ти йдеш, я знову спускаюся в брудний, задушливий мегаполіс. І мені стає різко важко дихати. Мені потрібен час, щоб звикнути. Я знаю хорошого багато не буває. тебе в моєму житті дуже мало, але я вірю, що ти завжди зі мною..

..це кінець. я вже відчуваю холод. більше ні слова. ні погляду.
ялт.

як же мені хотілося б прям зараз зібрати всі речі і виїхати звідси.. поїхати і більше ніколи не повертатися. Настільки все набридло, що я навіть сумувати за тими "близьким" людьми не буду. Напевно я їх тільки називаю "близькими", а насправді - це всього лише утішеніє.. близькі люди мені - це ті хто далеко, дуже далеко. І для мене б було величезне щастя побачити їх, обійняти і відчути наскільки ти дійсно потрібен людині, і наскільки все це взаємно. Я не можу спокійно перебувати на навчанні, я не можу спокійно перебувати вдома. Я вічно насторожено себе веду. Вічно з кимось якась боротьба. Не тому, що я погана людина. Я б ніколи себе не вважала б за злу, лицемірру, цинічну та й взагалі жахливу людину. Але в наш час не можна показувати який ти добрий. Щоб у тебе було все добре, ти повинен думати тільки про себе. Тільки про себе! Напевно я правда сильна.. я дуже багато чого терплю і дуже багато чого нікому не розповідаю, тому що боляче, тому що я не відчуваю, що заслуговую цього. Я заслуговую більшого, і навряд чи той, хто добре мене знає, сперечався б зі мною.

я - власниця. якщо я добре спілкуюся з якою-небудь людиною, ТО ВСЬО, ВОНА МОЯ І ТІЛЬКИ МОЯ, РЄВНАСТЬ б'є через край, НІКОМУ НЕ ВІДДАМ.!

Вечорами я часто перечитую історію повідомлень з людьми, які були мені близькі. Там було всяке: і сміх і сльози, якась частина життя, наша спільна історія. Потім мені стає нескінченно сумно тому, що немає тієї близькості. "Як справи" раз на тиждень - це вбиває. І нічого вже не зробиш. Час минув. Пєчяльтаска. Ось тому я і не видаляю історію повідомлень. Ніколи. Я б не змогла видалити.

якась таска… таска чи шо? це взагалі вже незрозуміло що. ніде і ні в чому не можу знайти щось наповнююче… роз'їдене, пізнане, залишене позаду… навіть занять ніяких немає, ні на чому не можу зосередитися… все так одноманітно і понуро навколо, так, мені немає до цього діла… але я то живу в цьому світі, я бачу його, але не можу знайти нічого цікавого…

мені навіть нічого сказати, немає про що писати, це дивно… не хочу балтати даремно… якби це можна було б зрозуміти, для себе, зрозуміти, що зі мною…