то є любов.

Іноді, хочу висказати все що відчуваю, про що думаю. але навряд чи це приведе до чогось хорошого, тому - мовчу.

Більше ніколи! Чому ти так ламаєш надії, обіцянки. Мрії… Чому?! не розумію! Я не заважала тобі, просто жила в твоєму житті. Спокійно, в куточку. І ти знаєш. Знаєш мене, всі мої думки, таємниці. Ти ж знаєш і моє відношення до тебе. Ми говорили. Ти дав надію. А тепер. Невже я ніхто для тебе?! що сталося?! Не відповідаєш, не пишеш. Мовчу вже про дзвінки. Ти вилікував моє серце, для чого? Знаю, бо тобі було цікаво. Як воно буде функціонувати, і що станеться якщо знову його порізати на шматки. А нічого цікавого. Вже. Я на апараті штучного кровообігу. Дякую. Воно вже не болить. Його немає.

В ночі часто думаю про те, як все набридло і що треба щось змінити, а в день, все одно продовжую жити як раніше.

Жизнь пролетает моментально, а мы живем, как- будто пишем черновик, не понимая в суете скандальной, что наша жизнь - всего лишь только миг…©

в немецком языке есть слово «hassliebe». если по словарю, то оно переводится как «чувство, колеблющееся между любовью и ненавистью». вот такое чувство я испытываю к каждому своему «сегодня».

Тот, кто может быть счастливым в одиночестве, является настоящей личностью. Если твое счастье зависит от других, то ты раб, ты не свободен, ты в кабале. © Бхагван Шри Раджниш ("Ошо")

Зараз зрозуміла, що вийшов міні флеш моб. На навчання їжджу на електричці. Кожного ранку як виходжу з дому - зриваю 3 квітки хризантем (ростуть під домом) просто так, подобаються квіти. І ось вже прийшла в касу купляти білет. Стукнуло в голову подарувати ті три нещасних, але гарних квіточки тьотінькі що продає білети. Тепер приношу квіти кожного ранку) там різні тьотіньки)) Завжди коли дарую якесь маленьке мілашество - питають за що? Ні за що, просто так) Люблю дарувати радість) ***

Напишинапишинапиши > _

Завтра мєга складний день. Контрольна з фарми. І я тільки почала розбирати білети які знайшла. Мозг кипить. А зробила поки не саме складне. Думаю завтра мало того що не виспана буду, ще і отримаю дві 2! И день удался! Везучості мені :'(

З моїм другом щось твориться, а він мовчить, не хоче казати. Переживаю за нього, шоб чогось ще не натворив.

"…ты стала моей целью, ради которой я старался развиваться и добиться этой цели, я готов был пускай даже подождать, пускай переехать на какое то время…но вдруг, цель стала размытой, запах неудачи, непринадлежности…" Навіть уявити не могла, що він такий! Він мені ніколи не казав цих або схожих слів. І як же зараз боляче, не передать словами. Я його кинула. Ми не можемо бути разом через моїх батьків. Але як же вина тягне до низу. Все життя буду просити в нього пробачення. Хоча що йому від моїх слів… Я вже зробила. Нічого не змінити. Він просто не прийме знову, здається. Ні, я не зможу повернутися. Чого я про це все думаю коли є інший, ближче і ближчий ніж той. Самій з собою треба спершу розібратися.

Стояли последние дни сентября, когда без всяких видимых причин жизнь становится такой печальной. — Рэй Брэдбери, «Озеро»

Блін. З самого ранку вже про все встигла передумать, настрій змінився 100 разів. А патан стоїть на місці. ні одної строчки не написала. ще стільки треба вивчити всього! і ту дурацьку радіологію!: '(

День подяки. Моє улюблене свято. Сьогодні граємо оркестром. Приходиш, зал дуже гарно прикрашений кольорами осені. На сцені викладені дизайнером різноманітні овочі та фрукти. І стільки всього, радію. Зараз є що їсти, не голод. Тому що коли чуєш розповіді бабусь і дідусів, про те як їли все що можна і не можна. Листя, кору, гнилі овочі які десь знаходили. Аж мурашки по шкірі. Дякуєш Творцю що у тебе є все! Мабуть тому цей день і звуть Днем Подяки.

Вот так и приходят разные мысли… Одиноко. Нет, не так. Наоборот, хочется убежать подальше от людей. Какое то такое чувство, будто одиноко, а дай толпу людей - убежишь, спрячешься. Наверное это пустота. Начинаешь скрашивать одиночество, прячешься от себя в сети. Будто вот, зашла, посты, музыка, сопливые цитаты, которые так похожи на твою жизнь. Листаешь блоги, читаешь всякие истории…и… кажется, да я же не одна такая. У них прошло и у меня пройдет. На мгновение чувствуешь - попустило. Второе мгновение - летишь как с моста без страховки. Больше боли, пустоты, страха, чувства неизбежности. Одна мысль: "это не закончится никогда!" Падаешь в океан, захлестывает волнами эмоций, затягивает, не хватает воздуха… Порой такие ощущения в кайф, столько адреналина. Но знаешь, нужно вдохнуть воздуха. И побеждаешь себя. Выплываешь на поверхность - воздух. Дышишь, знаешь Волны рядом, никуда не делись, потому что так не хочется на сушу. Не важно что там безопаснее. Там люди. И снова всё то же повторяется много раз. Со временем и в сети уже не то. И под водой можешь дольше задержать дыхание. Зачем? Почему? Мысли как миллион спутаных ниток.